Генеральным партнером нашего проекта является Украина казино онлайн casinoboard.info
Історія села Бедевля - 2
наукові інтереси Ф.Потушняка перемістились у сферу археології.
З багаточисельних історичних та етнографічних досліджень другої половини ХХ ст. можна назвати лише деякі основні, котрі носять узагальнюючий характер. Першою з них є колективний нарис "Шляхом до щастя", підготовлений зусиллями істориків Ужгородського університету1. Оцінки вчених багато в чому вже є застарілими. Крім того, періодові до 1918 р. було відведено встого 25 % обсягу праці., тому історія феодалізму і капіталізму викладалась лише в загальних рисах.
Оригінальна за задумом праця про історію міст і сіл Закарпатської області (вона є одним з томів "Історії міст і сіл Української РСР"), котра вийшла двома виданнями: українською мовою – у 1969 р. та російською – 1982 р.2 Попри критичні зауваження на адресу цього видання, пов'язані із схематизмом викладу, заідеологізованими оцінками новітнього періоду, неповнотою інформації можна погодитися, що це "унікальна праця, найбільщ доступна читачу, оскільки є в кожній бібліотеці"3. Загальний нарис історії краю поєднаний в цій роботі з доволі детальним висвітленням історії міст, селищ та деяких найбільших сіл усіх районів області. На жаль, щодо села Бедевля у обох виданнях "Історії міст і сіл" міститься лише коротка історична довідка.
Протягом 1993-2003 рр. готувалось новітнє видання "Нариси історії Закарпаття" в трьох томах. До його підготовки було залучено найкращі наукові сили Ужгородського університету. Ініціатором видання виступив відомий вчений професор І.М.Гранчак. З позицій сучасної науки було зроблено спробу висвітлити історію Закарпаття з найдавніших часів до кінця ХХ ст. Вихід з друку торік останнього третього тому "Нарисів" в цілому схвально був зустрінутий громадкістю.
Найбільш відомим дослідником -етнографом, що спеціалізується на вивченні традиційного господарства та культури населення Закарпаття є професор М.П.Тиводар. Ним досліджено на засадах комплексного підходу традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першох половини ХХ ст. Результатом наукових пошуків в цьому напрямку став захист докторської дисертації та випуск об'ємної монографії, вже згаданої вище. В 1995 р. вчений випустив теоретичне дослідження "Закарпаття: народознавчі проблеми", також вже згаданої вище..
Плідну роботу у комплексному вивченні карпатознавчої проблематики здійснює Інститут карпатознавства Ужгородського університету, котрий періодично випускає наукові записки. Випуск 6 цих записок був присвячений етнічним та історичним традиціям населення Українських Карпат кінця XVIII – ХХ ст.1
Джерельну базу вивчення поставленої теми склали польові матеріали автора, котрі збиралися протягом кількох років з моменту проходження етнографічної практики в 2000 р. Використано також публікації, що стосуються традиційної культури населення Закарпаття, зокрема "Звичаї рідного села"2. Список загиблих під час другої світової війни бедевлян наведено в "Книзі пам'яті України. Закарпатська область"3. Структура роботи випливає з дослідницького завдання, визначеного вище. В першому розділі висвітлюються віхи історії села Бедевля, особливо ті моменти, котрі збереглися в історичній пам'яті населення. Другий розділ аналізує устрій сім'ї та сімейний побут. В третьому розділі йдеться про традиційні свята та обряди, що побутують серед мешканців Бедевлі.
РОЗДІЛ І
З ІСТОРІЇ СЕЛА БЕДЕВЛІ
В давнину Мараморош-Сигетський край іменували не інакше, як "бідним, відсталим, занедбаним". Саме на Мараморощині, на сучасній Тячівщині і розміщується село Бедевля, перша згадка про котре в історичних пам'ятках відноситься до ХІІІ ст. В ці часи Мараморощина була вкрита густими лісами. Щоб ввести в господарський обіг землю її потрібно було очистити від лісів та чагарників. І тільки так з'являлось поле, котре можна було зорати і засіяти. Таким чином, багато потребувалось людей, щоб заселити Потисся і багато робочих рук, щоби обробити тутешні землі.1
Пан, котрий володів на той час цією землею і "хотів узяти з неї велику користь токмився з такими людьми, які зобов'язувались на панські телеки привести кріпаків, що хащі вирубають. І збудують собі помешкання, де будуть жити, розмножуватися і працювати на пана"2.
Поки робота не закінчувалась, як продовжує далі А.Іванчов, кріпаки не платили панові за 6-10 років нічого. Коли село було готово, то люди повинні були платити "панщину", тобто дев'ятину продуктової ренти і виконувати певні роботи. Це загальний для усієї середньовічної Європи порядок введення земель в господарський обіг, коли селяни, поселені на нових місцях на якийсь час звільнялися від феодальної ренти з метою господарського обзаведення. А сам період ХІ-ХІІІ ст. в історії середньовіччя одержав назву "великого корчування", коли від лісів вивільнялись значні земельні пощі для їх перетворення в ріллю та пасовиська3. Таким чином, Закарпаття у плані соціально-економічного розвитку не відрізнялось від решти країн і регіонів континенту.
Людей, котрі приводили селян і поселяли їх на приватновласницьких землях називали кенезами. Угода, котрою регулювались відносини кенеза і феодала-землевласника відносилась до категорії так званих "кенезьких листів"1. Можна припустити, що історія сіл Марамороського субрегіону починається з кенезького листа-договору.
Для середньовічної Угорщини ХІ-ХІІІ ст. якраз і є притаманною міграційна політика, спрямована на заселення та господарське обзаведення східних регіонів святостефанської монархії. Здобувши королівський домен у Трансільванії, монархи Угорщини поширювали свою владу північніше, в гірські та лісові райони Закарпаття. Щоби одержувати доходи з ненаселених земель домену навіть запрошувались мігранти з інших країн – Фландрії, Швабії, Саксонії. Щоправда, поселенці-госпіти західноєвропейського походження користувались доволі значними привілеями, включаючи право автономії і самоврядування. Оселялися "саси" (як іменувалися мігранти з Європи) і на Мараморощині.
Крім місцевого населення слов'янського походження, поселенців-госпітів, в субрегіоні мешкали представники власько-старосхіднороманського елементу. Пряма вказівка на переселення романців (нащадків даків і римлян) в басейни річок Муреш, Олт і Тиса містяться в джерелах. Наведемо уривок з літописного зводу Валаського князівства, складеного на рубежі XVII-XVIII ст., котрий висвітлює події першої половини ХІІІ ст.:" Перш за все слід почати з румунів, котрі відокремились від римлян і побіжали на північ. В силу цього вони, перейшовши річку Дунай, оселились в Турну Северині, інші ж – в Угорській країні, дійшовши до Марамуреша по річці Олт і по річці Муреш, і по річці Тисі"2
Вельми вірогідно, що з кенезького листа й почалось заселення околиць Бедевлі і, власне, історія села. Легенда, яка дожила до наших часів повідомляє, що воно було засноване чоловіком на ім'я Бедевіл. Цей чоловік якраз і був романського походження. Але поряд з цим в місцевості проживали й русини3.
Перші помешкання жителів зводились в урочищах "Котелеб" і "Дубник", котрі зберегли свої назви й потепер. Річка в ті часи протікала з півночі від першопоселення по теперішній вулиці Волошина (див. Додаток 1 "План-схема села Бедевля"). Поскільки Тиса, змінюючи своє річище, наступала на село, то мешканці змушені були шукати більш придатні для побудови хат і для проживання місця. Природним виявився вибір для цього підвищенння під назвою Руня. На лісовому плато необхідно було вирубати ліс, щоб розчистити ділянки для полів. Гірські луки використовувались для скотарства, найшвидше для випасання дрібної рогатої худоби – кіз та овець.1
За легендою, записаною зі слів Андрія Андрієвича Маханця, уродженця Бедевлі, в давні часи в селі існував монастир. Від нього збереглись руїни старої церкви XVII cт. і залишки підземного ходу, котрий веде від скелі Голиці до хребта Берда. Монастир був спалений під час татарського набігу 2. Найімовірніше, що в народній пам'яті збереглась згадка про татарську навалу 1659 р., коли було взято в облогу сусідній Хустський замок.
В народній пам'яті збереглась і подія надзвичайного характеру – масове захворювання чумою, від чого померло багато людей. Мешканці села стали знову оселятися на низинній місцевості, ближче до старого річища Тиси та на заплави річок Тересви і Тиси.
Після заселення цієї території в урочищі Котелеб в 1435 р. було збудовано дерев'яну церкву3.
Джерела з історії Угорщини ХІ-ХІІІ ст. засвідчують наявність різних категорій сільського населення. Тому нам важливо встановити, до якої ж категорії належали мешканці тодішньої Бедевлі. Відомо, що німецькі колоністи, з-проміж інших районів Закарпаття оселялись також і басейнах річок Тиси, Тересви, Тереблі. В Солотвині та Сигеті вони безпосередньо долучались до видобутку солі4. Однак у нас немає даних про те, що "саси" оселялись в Бедевлі. Відтак, навряд чи населення могло користуватись госпітським правом.
Особливу категорію сільського населення ХІ-ХІІІ ст і в Угорщині і в Закарпатті становили йобагіони. Це – масовий прошарок залежного селянства – у минулому вільних общинників, які перетворились в залежних і виконували певні роботи та сплачували ренту продуктами1. Академік З.Неєдли вважав, що вже в середині ХІІІ ст. основна маса руського населення становила клас феодально залежного селянства, збірною назвою якого в середньовічній Угорщині якраз і був термін йобагіони2.
Відомо, що село Бедевля було приписане до округи Хустського замку, спорудженого в 1191 р. для захисту розташованих неподалік солекопалень. В замку розміщувалась адміністрація гірничих розробок. Бедевляни виконували звізну повинність на користь замку, перевозячи на його подвір'я видобуту сіль3.
Вочевидь, основна частина населення Бедевлі, виконуючи звізну повинність, відносилось до категорії йобагіонів. Щоправда, в цьому випадку, залежність є більш м'якою і не відповідає тому уявленню про кріпосний стан, котрий звично складається. Зважаючи на те, що в середньовічній Європі держава міцно тримала в своїх руках прибуткову монополію на видобуток і збут солі, і угорська корона не була в цьому відношенні винятком, населення, зайняте на відповідних роботах користувалось певними привілеями, що відрізняло його від основної маси кріпосного селянства.
Вище йшлося про те, що людина, ім'я котрої дало назву селу привела з собою влахів. Найчастіше переселенці, котрі жили разом з русинами користувались певними привілеями. Вони обирали старост, громадських суддів, сплачували менші податки. Але у XV ст. привілеї колоністів обмежуються, а пізніше вони прирівнюються за правами до решти населення4.
Особливістю соціальної структури Мараморощини був доволі чисельний прошарок дрібного служилого дворянства – немешів, або, як їх звуть в Бедевлі "нямишів". Цей прошарок поповнювався за рахунок кенезів. За способом життя немеші могли не відрізнятись чимось суттєвим від основної маси населення. Такі дворяни самі ходили за плугом, власноруч виконували решту сільськогосподарських робіт. Злидні і бідність були постійними гостями за столом і в них. Не маючи грошей на дороге в ті часи шкіряне взуття, вони змушені були замовляти одну пару чобіт на кількох чоловік. Але проїжджаючи селом, немеші сідали у возі в два ряди й одягали чоботи лише на одну ногу, яка звисала з возу, позаяк чоботи були ознакою соціального статусу людини1. В Бедевлі до родин немешів відносились Маркуші, Тиводари, Дебичі, Банки, Вайнагії.
Провідними господарськими заняттями мешканців Бедевлі були скотарство та землеробство. По Тисі сплавлявся ліс, а на збитих з товстих дошок плотах перевозилась сіль із солотвинських копалень. Чоловіки, мешканці села, були досвідченими бокорашами. Це була нелегка праця, котра вимагала кмітливості й холоднокровності при пересуванні примхливою гірською річкою. Коломийки й народні пісні виідбивають особливості та соціальний статус промислу бокорашів. Наведемо кілька строф з коломийки2:
Вже не буду, люба мамко,
Я так тяжко жити,
Буду собі та й по Тисі
Бокори возити.
Тече Тиса, тече бистра,
Я на ній возився,
Помолися, дівко, Богу
Щоб я не втопився.
Ой возив я бокорики,
Та й буду возити,
Доки буду бировати
По світу ходити.
На правому березі Тиси бокораші зупиняли свої плоти для відпочинку. Це місце і до цього часу бедевляни називають Портош. На цьому місці знаходилась переправа через річку, котру обслуговував звізник. Знаходився там також водяний млин, котрим володіла родина Маркушів1. У 1511 р. угорський король Лайош ІІ віддав Хустську фортецю з усіма її маєтками за 20 тис. золотих у заклад угочанському жупану Габору Перені. Після поразки угорців у битві з турками під Могачем та розпаду Угорської монархії Хустський замок, разом з його округою потрапляє до складу Трансільванії. Східні угорські комітати, включаючи Марамороський, були відрізані від західних областей Угорщини в результаті походу турків 1543 р. Ці комітати, пізніше одержавши назву Парціум (Partium – частина), якраз і увійшли до складу Семиграддя.. Рішення про це було прийнято на зборах дворян від цих комітатів в Дьюлі 11 лютого 1543 р.2 Але регіон протягом другої половини XVI і в XVII ст. залишався одним з центрів міжусобних воєн між трансільванськими князями і Габсбургами.
В 1556 р. трансільванське дворянство, незадоволене правлінням Фердинанда Габсбурга, запрошує на трон королеву Ізабеллу Ягеллонську – удову князя Яноша Запольяї, котра на той час перебувала у Львові. М.Лучкай зазначає, що Андрій Баторі із Шомльо здобуває для королеви Хустський замок. Разом із замком королева дістає не тільки Марамороський комітат і соляні копальні, але й весь край вздовж течії Тиси3. Очевидно, що й Бедевля змінила свого власника.
Політичні чвари підсилювались релігійними, адже в Європі вирувала Реформація. У володіннях угорської корони та Трансільванському князівстві здобув поширення кальвінізм. Римські папи, відчувши суттєву загрозу позиціям католицизму активізують діяльність по збереженню принаймні того, що ще була змога втримати. Країни Східної Європи, включаючи Угорщину і Трансільванію стають ареною гострої боротьби між прихильниками Реформації та католицизму. Як пише М.Лучкай, "у ці нещасливі часи все спустошувалось вогнем і мечем, і ніхто не міг бути мудрим, на чий бік стати, тому що життя було скрізь небезпечне. Одна сторона повністю спустошила маєтки іншої"1
Перипетії політичної боротьби якраз і визначають калейдоскопічність подій на Закарпатті в другій половини XVI-XVIIІ ст. Після смерті королеви Ізабелли її спадщина перейшла до сина Янош Жігмонда, котрий у Лучкая фігурує як Іоан Сигізмунд Заполі2. Він домагався від імператора королівського титулу, маючи намір закріпити за собою Трансільванію й комітати Парціуму, включаючи Марамороський. Вочевидь, Бедевля, разом з іншими селами округи Хустського замку стає королівщиною.
З давніх-давен у селі побутує бувальщина, котра від биває перебіг подій релігійної боротьби доби Реформації. Історія стосується монастиря, який на початку XVIІ ст. знаходився на території урочища Яблунівка. Його було збудовано на дуже живописній місцевості серед густого лісу під горою. Неподалік біля монастиря знаходилось і мінеральне джерело. Для проживання ченців, котрих було 300 чоловік зводились каплиці, а також приміщення для тримання худоби. Ігуменом цього монастиря був священнослужитель Пуках. Бедевлянські ченці підтримували зв'язок із відомим Грушівським монастирем. Легенда свідчить, що ченці брали участь у книгодрукуванні в Грушівському монастирі ще задовго до Івана Федорова3.
Втративши вплив на значну частину населення, яке перейшло в протестантизм, католицька церква Закарпаття, при підтримці Ватикану вирішила уладнати свої справи за рахунок руського православного населення шляхом проголошення унії. Запровадження унії в Закарпатті розглядалося як важливий крок поширення впливу Риму на Україну, започаткованого укладенням Берестейської унії в 1596 р. Відомий історик Закарпаття І.Кондратович відзначав, що за допомогою унії вище духовенство Закарпаття намагалось звільнитися від залежності власників доміеій і великої знаті, заручившись підтримкою австрійських правителів1.
У квітні 1646 р. унія була проголошена в Ужгороді. До неї приєдналась і значна частина рядового духовенства. Перехід церков і мирян в унію відбувався дуже важко. Із 769 церков Мукачівської єпархії станом на 1664 р., тобто майже через 20 років після її запровадження на бік Риму перейшли лише 313. Віруючі нерідко повертались до старої віри, перехрещували дітей, виганяли із сід уніатських попів. Центром протовоборства була Мараморощина2.
Але на початок XVIIІ ст. уніатською була вже й парафія Бедевлі, про що чітко засвідчують документи, наведені М.Лучкаєм. Під час канонічної перевірки, котра провадилась в Марамороському комітаті в 1721 р. за вказівкою егерського єпископа Антонія Ердевді духовні особи з Бедевлі представляли уніатську церкву. Мова йде про священника грецького обряду Андрія, 68 років та 36-річного пресвітера грецького обряду Маркуша3.
За умов активного наступу католицизму й насаджування унії руками єзуїтів було здійснено розправу із ценром православ'я в регіоні – Грушівським монастирем. Від старого Грушева не залишилось навіть слідів, а монастирські мури і будівлі перетворилися в купу руїн. Зроблено це було з такою вправністю, що в народній пам'яті про цю подію збереглися лише туманні згадки4. Так, знищення Грушівського монастиря пов'язується чомусь з протестантами. Аналогічно було знищено й Бедевлянський монастир. Легенда свідчить, що ченців довго катували, а потім вбили1.
Документів про монастир в Бедевлі поки що не виявлено. Не виключається можливість, що вони існують. В 60-х рр. ХХ ст. ентузіасти почали розкопки в місцях, де з землі виступають контури фундаменту монастирської церкви.
Були відкопані сходи і залізні двері. Але голова сільради заборонив проведення цих робіт, мотивуючи це тим, що розкопки мають право здійснювати лише археологи. З того часу в місці розташування монастиря ніяких робіт не проводилось.
Населення Мараморощини взяло активну участь в національно-визвольній війні угорського народу під проводом Ференца ІІ Ракоці 1703-1711 рр. Поштовхом до загального виступу стали події в сусідньому Березькому комітаті, де незадоволених очолив селянський ватажок Томаш Есе. Вже протягом кількох тижнів хвиля виступів охопила усе Закарпаття. Русинське населення вливалося в лави армії куруців, що дало змогу Ференцу Ракоці, як політичному керівнику виступу назвати українців Закарпаття "найвірнішим народом"2.
На Мараморощині події розгорталися не менш активно, ніж в інших комітатах Закарпаття. Але особливістю руху в цьому регіоні було поєднання дій куруців з активністю опришківських загонів. Народних месників очолювали легендарні І.Пинтя, І.Пискливий, Ф.Бойко, В.Микуляк. Опришки здійснювали фактичний контроль над усім комітатом. Керівник куруців високо цінував захоплення солотвинських соляних копалень. Він призначив спеціальних інспекторів, які встановили контроль над видобутком солі і її вивезенням в Угорщину3. Неможливо собі уявити, щоби цей рух обійшов стороною Бедевлю, адже комплектування армії куруців відбувалось на засадах найманства і є достовірні дані про те, що в ній було чимало вихідців із сіл Тячівщини4.
Наслідки війни 1703-1711 р. були для Закарпаття тяжкими. Опісля хвилі каральних акцій. Здійснених австрійськими властями в краї з'явились нові власники, котрі ревною службою Габсбургам заслужили їх прихильність і привілеї та блага. В Марамороському комітаті багато маєтків прибрав до рук граф Телекі. Створювались державні домінії, зокрема Мараморош-Сігетська. Заводилось кріпацтво в його класичних формах, сплачувалися чималі натуральні і грошові платежі на користь держави і церкви. Якщо вірити перепису 1720 р., то на всій території Закарпаття залишилось лише 99 вільних селянських дворів, тобто менше 2 % від їх загальної кількості1.
Якщо зважити на постійне зростання видобутку солі на солотвинських копальнях, можна припустити, що населення Бедевлі продовжувало обслуговувати її перевезення, що робило його залежність менш жорсткою, ніж в низинних районах, де велося землеробське панщинне господарство в домініях графів Шенборнів, баронів Перені тощо.
Реформи доби освіченого абсолютизму у володіннях Габсбургів зачепили і Закарпаття. За правління імператриці Марії-Терезії (1740-1780) проводилась урбаріальна реформа, спрямована на регламентацію поземельного оподаткування та й загалом на впорядкування земельних відносин. Вона мала своїм наслідком деяке применшення експлуатації сільського населення краю.
На Мараморощині урбарій було запроваджено 30 вересня 1772 р. Згідно з маніфестом про проведення реформи, в комітати, де вона проводилась мали прибути спеціальні чиновники, котрі б здійснили складення земльного кадастру. А на його основі мало вже бути визначено норми оподаткування. Проте, на Закарпатті ця справа була передоручена комітатським управлінням, на чолі яких стояли великі землевласники, в даному випадку графи Телекі2.
Австрійськими правителями, безперечно рухали благі наміри під час проведення урбаріальної реформи, хоч при цьому інтереси великих феодальних землевласників серйозно не зачіпалися. Але суттєвого покращення становища селянства не сталося. Джерела засвідчують, що усе XVIIІ ст. було доволі насичене надзвичайними подіями природного характеру, що в першу чергу відбивалось на житті простого народу. Відомий історик Я. Штернберг добре дослідив ці події, використавши при цьому оригінальні джерела з вражаючими своєю достовірністю картинами народних бідувань. Мова йде про Гукливський літопис.
Ось лише кілька фактів. 1718 р. - посуха по всій Угорщині. 1726-1729 рр. - голодування, падіж худоби, особливо на Мараморощині. 1764-1765 рр. - велика пошесть на домашню худобу, яка повторилася в 1767-1768 рр. 1773 р. - епідемія тифу в усій Угорщині. На Закарпатті пандемія називалась "глуханею"1. Але особливо важкими були 1786-1789 рр., коли рахунок жертвам пішов вже не на сотні, а на тисячі. Неврожаї і голод, коли доводилось харчуватись бозна чим, епідемії тифу й малярії ("зимниці"), наліт сарани, падіж худоби являють собою якусь апокаліптичну картину. У селах краю чисельність населення зменшилась на 1/32.
За цих умов природним було невдоволення населення і новий спалах опришківського руху, адже в сусідньому Прикарпатті діяв легендарний Олекса Довбуш. Після його загибелі в 1745 р. боротьбою опришків керував Василь Баюрак. В його загоні, базою котрого було гірське село Ясенів, діяли селяни Прикарпаття, Закарпаття, Буковини. І таких загонів було декілька. Вони були справжнім лихом для визискувачів народу. Для охорони кордонів і боротьби з опришками феодали організовували збройні загони, здійснювались спільні каральні акції властей Польщі, Угорщини, Молдавського князівства3. Так ось Мараморощина включалась в загальноукраїнський історичний процес.
Кінець XVIIІ – початок ХІХ ст. - час кризи феодально-кріпосницької системи, що супроводжувалось якісними зрушеннями в господарстві і соціальній сфері, хоч ці зміни відбувались вельми повільно. Поки зберігалось панування великих феодальних землевласників. На Мараморощині були розташовані землеволодіння графи Каролі, Телекі, Толді, барони Стойко, Фішери. В комітаті була розташована Мараморош-Сігетська казенна домінія, котрій і належала Бедевля1. Таким чином сумної кріпацької долі бедевляни уникли.
Поруч з великими землевласниками в краї налічувалось чимало немеських шляхетських родин. За підрахунками О.Мицюка у 1787 р. в Марамороському комітаті мешкало 7140 немешів – найбільше з-проміж усіх комітатів краю. Дослідник прямо пише про те, що таких родин у Бедевлі було кілька десятків2.
Відбувались зрушення в аграрному виробництві. Впроваджувались посіви кукурудзи та посадки картоплі, без котрих нині не можна уявити собі раціон закарпатця. Якщо у топографічному списку Марамороського комітату за 1812 р. серед вирощуваних культур картопля ще не згадувалась, то вже наприкінці першої чверті ХІХ ст. не було села, де б її не культивували3. Цілковито зберігало свої позиції тваринництво, продукцію якого селяни продавали на місцевих ринках, або обмінювали на продукти землеробського господарства.
Зберігав своє значення соляний промисел, в обслуговуванні котрого продовжували брати участь бедевляни, закріплені за шахтами. Держава мала великий зиск з цього промислу, адже собівартість видобутої солі була низькою завдяки практично безплатній робочій силі, оскільки високо оплачуваною була лише праця гірничих майстрів. Ця собівартість дорівнювала 6 крейцерам за центнер. Марамороську сіль держава продавала оптом по високих цінах в різних куточках Австрії, а також на ярмарках і торгах краю1.
Розпочинається промислова розробка лісових багатств із запровадженням мануфактурної організації виробництва. Цьому сприяла наявність достатньої кількості дешевої робочої сили та використанння гірських річок як джерел енергії. Загалом державі належало близько 60 % лісових багатств Закарпаття, причому найбільше державних лісів було саме на Мараморощині2. В деревообробній галузі створюються тартаки – мануфактурні підприємства, що використовували енергію падаючої води. На цих підприємствах виготовлялись різного роду пиломатеріали і заготовки для бочок, діжок, річкових барж, човнів, столярні вироби – вікна, двері тощо. За даними вельми детальної австрійської господарської статистики на кінець 40-х рр. ХІХ ст. в Закарпатті було вже 200 тартаків. Це є свідченням інтенсивного розвитку деревообробної галузі саме в зазначений час.
Найбільше нових тартаків виникало на річках Мараморощини – на Чорній і Білій Тисі, Тереблі. Тересві. Поряд з Раховом, Косівською Поляною, Ясіня, Апшею, Буштином Бедевля також була одним з центрів цієї галузі, щоправда місцевого значення3. Видобували біля села також низькоякісну болотяну залізну руду, яку перевозили на залізоробну мануфактуру до Кобилецької Поляни. Після спорудження вдосконалених доменних печей ця мануфактура вже була спроможна усю руду, видобуту на Мараморощині, даючи щороку близько 1500 центнерів заліза. З нього виготовлялось виробниче начиння для солекопів та лісників4.
Старожили розповідають одну легенду, яка була пов'язана з церквою, що знаходилась на території Старого Села і стосується саме першої половини ХІХ ст. На цій церкві був басовитий дзвін, що сповіщав людям про події в селі: про початок богослужіння, поховання, про насування якогось лиха. Після переселення із Старого Села бедевляни почали шукати місце для побудови нової кам'яної церкви. Таке місце було визначене і в 1811 р. почалося будівництво1.
Але дзвін залишався на церкві Старого Села. Селяни вирішити перевезти таку цінну реліквію до місця спорудження нової церкви. Перевозили дзвін на човні через Тису в її старій течії, котра замулювалась з утворенням багнюк і трясовин. Несподівано човен хитнувся під тягарем дзвона і той впав у трясовину. Витягнути його вже не вдалося. Побутує повір'я, що на свята Паски та Різдва Христового чути мелодійний звук, що доноситься з глибини трясовини. Похований дзвін дзвонить рівно опівночі2.
Нова церква будувалась доволі довго, але показово, що була зведена руками умільців-селян. У плані за формою вона нагадує хрест. В 1838 р. будівництво було закінчене і церкву освятили за греко-православним обрядом, давши ім'я св.Михаїла. Тому щороку, 21 листопада у день святого архангела Михаїла проводиться престольне свято3. Те соціальне невдоволення, котре скопичувалось не лише в Закарпатті і не лише в Угорщині, а в усій Європі спричинило революції 1848-1849 рр. Всюди вона показала прогнилість феодально-абсолютистських порядків, в цілому ряді випадків, зокрема в Австрійській імперії, угорських землях тісно переплітаючись з національно-визвольними прагненнями.
Протягом усієї першої половини ХІХ ст. Закарпаттям прокочувались народні виступи: "холерні бунти" 30-х рр., дії опришківських загонів тощо. Нечисельна верства русинського дворянства, разом з духовенством включалась в боротьбу за проведення ліберальних реформ, хоч чимало було й таких, хто приймав угорську мову й культуру, забуваючи про своє походження4.
Звістка про революційні події в Пешті 15 березня 1848 р. з ентузіазмом була сприйнята в містах і селах Закарпаття. Селяни виганяли місцевих австрійських урядовців, створюючи органи громадського самоврядування. Звичайно, що не обходилось без ексцесів – підпалів будинків, знищення або самочинного захоплення майна і такого іншого. Завжди у цих випадках народ прагне домогтися вищої справедлимвсоті будь-якою ціною. Записувались закарпатці і в загони угорської Національної гвардії. В травні 1848 р. комітатські власті Мараморощини, за згодою міністра внутрішніх справ вже революційного уряду Угорщини видали розпорядження про створення військово-польових судів, які мали розглядати справи підозрюваних у підпалах, самочинному захопленні майна, у підбурюванні проти властей1.
Угорська революція 1848-1849 рр. потерпіла поразку, причому далеко не в останню чергу у зв'язку з ігноруванням національних прагнень слов'янських народів, що населяли володіння святостефанської корони. Але її значення для краю полягало у прискоренні процесу формування національної самосвідомості русинського населення Закарпаття.
У другій половині ХІХ ст. край продовжував залишатись під владою Угорщини, котра домоглася компромісу з Габсбургами, уклавши дуалістичну угоду 1867 р. В ході реформ, що проводились вже в рамках дуалістичної системи, було вдосконалено адміністративний поділ держави. Комітати додатково поділялись на округи. Бедевля входила до складу Тересвянського округу2.
Оцінюючи ефективність діяльності державного апарату в дуалістичну епоху, керівник "Верховинської акції" Е.Еган писав:"...Тепер, у конституційну пору, наш уряд обмежується утриманням сякого-такого державного ладу в комітатах, а економічне становище жителів їм байдуже. Влада в комітатах концентрується на повітових нотарях. Єпископ не заїздить в ці глухі краї. І не контролює дотримання найвищих церковних потреб. Вчитель хоче відповідно жити, а інспектор заїздить до його школи раз на 3-8 літ. Нотар, громадський писар бачить свого "штульріхтера" раз на чверть року, тому не дивно, що він звикне в селі розпоряджатись на свій смак і розсуд. Багато нотарів обдирають народ як тільки можуть і тероризують селян"1. Цей колоритний опис можна безпомилково застосувати до умов життя будь-якого закарпатського села кінця ХІХ – початку ХХ ст.
На основі урбаріального патенту від 2 березня 1853 р. та законів 1868, 1871 та 1908 рр. Було проведено урбаріальне землевпорядкування, в ході котрого, зазвичай, кращі ділянки відводились під поміщицькі володіння, казенні домінії, а сільські трудівники витіснялись на пагорбкові і неврожайні землі. Селяни втрачали чимало угідь, адже відбулось відмежування селянських лісів і пасовищ від поміщицьких (сегрегація) та зведення в один масив орних земель селянських господарств (комасація). Скарги про те, що "міряння проведено несправедливо" переповнювали суди та урядові канцелярії2.
Виявом капіталістичного буття стала побудова в 60-70-х рр. ХІХ ст. залізниці Хуст-Тячів-Мараморош-Сігет, яка проходила повз Бедевлю через Тересву, зв'язуючи село з транспортною інфраструктурою краю3.
Перша світова війна відбилась в пам'яті бедевлян. Ось що розповів один з найстаріших мешканців села В.М.Гвоздянський. "Царя Фердинанта (зберігається авторська орфографія) коли він їхав через мост у Сараєві вбили два шпійони. Старий цар волів вшеткий Сараєв спалити як царя Фердинанта на смерть убили і пошли войнов на Югославію. Зато пішла на защиту Росія і так стала світова війна"4.
В роки першої світової війни на Закарпатті перебували російські війська. 10 вересня 1914 р. російські армії підійшли до карпатських перевалів. Третя армія Південно-Західного фронту під командуванням генерала Еверта наступала в напрямі Ясіня-Рахів-Мараморош-Сігет-Хуст. Вона дійшла до Тересви і міста Сігета. Населення виражало глибокі симпатії до російських воїнів, прихід котрих асоціювався зі звільненням від національного і соціального гніту. Щоправда, пробули росіяни на Закарпатті недовго, адже в 1915 р. цісарська армія разом із своїм німецьких союзником розгорнули генеральний контрнаступ. По поверненню на місця угорські власті розгорнули репресії проти закарпатського населення, обвинуваюючи селян і міщан у співчутті чи співробітницві з росіянами1.
Продовжимо розповідь старожила Бедевлі В.М.Гвоздянського: "Но Австро Угорщина програла і ся розпала. На наше Закарпаття пришли румуни і они у нас були один рок. Потом засіли Америка і Англія і Франція і отсудили Чехословакії (респондент має на увазі край)"2.
По завершенню першої світової війни Закарпаття за Сен-Жерменським договором з Австрією та Тріанонським з Угорщиною увійшло до складу Чехословаччини. Перша Чехословацька республіка одержала від вершителів доль світу в Парижі 12 097 км2 території і 572 028 чоловік населення. Край, одержавши назву "Підкарпатська Русь" мав користуватись автономією у складі Чехословаччини3. Подібні сподівання були вельми поширені. Ось і наш респондент В.М.Гвоздянський зазначав: " По окончаню війни чехи мали нам дати автономію".
До Закарпаття стали наїжджати представники чеської адміністрації. З'явились чехи і в Бедевлі. Це такі сім'ї, як Гординко, Петричі та деякі інші. Місцеві жителі називали їх "фінансами". Основна робота їх була – несення прикордонної служби. За цю роботу уряд Чехословаччини сплачував їм, як державним службовцям високу платню. Тому, невипадково ці сім'ї були найбагатшими в селі. Їх діти в Бедевлі не проживали, бо це вважалось принизливо, особливо ходити до школи разом з "русинами". Тому "фінансисти" залишали своїх дітей удома, в Чехії4. На державні посади давали "своїх", хоча іноді це були й вихідці з Закарпаття. Так, брат нашого опитуваного був прийнятий в жандармерію, але навчався він в Чехії "і там найшов собі чешку жену"1
З цього ми можемо зробити висновок, що, не дивлячись на певну демократизацію суспільного життя в краї за чехословацького режиму, як і завжди в таких випадках панівна нація воліла підкреслити свою зверхність, що відчувалось як на державному рівні, так і на рівні буденної поведінки.
Радикальної зміни в питанні добробуту селян в часи володарювання Чехословаччини в селі не сталося. Певне покращення мало місце, але далеко не таке, щоб змальовувати картину благоденства і процвітання Бедевлі, та й усього Закарпаття "за чехів". Бо тоді виникає питання навіщо ж закарпатці їхали в Бельгію, Францію, а то й за океан у пошуках кращої долі? Або в кращому випадку доводилось подаватися на сезонні роботи до більш розвинених регіонів Чехословаччини.
Про свою долю русини складали пісні типу2:
Куєш біду із заліза,
А нужду із криці,
По Бразилії, по Аргентині,
Та й по Америці
Не ходили би ми по світу
Доленьки шукати,
Коли б було де в рідному
Краю гроші заробляти.
Ця пісня вдало відбиває поширені в народі настрої. Заробітчани на важких роботах, здебільшого на шахтах, заробляли гроші на купівлю землі – першого багатства, котре також давало плоди після нелегкої праці.
Багато бедевлян виїжджало в пошуках заробітку за кордон ще до першої світової війни. Були й такі, котрі додому не повертались, осідаючи на нових місцях. Василь Маркуш (Попадинчик) покинув дружину і сина в...
