Генеральным партнером нашего проекта является Украина казино онлайн casinoboard.info
Історія села Бедевля - 3
селі, а сам залишився в Аргентині, де й сьогодні мешкають члени його другої сім'ї1.
Відомі дослідники В.Копчак та С.Копчак у відомому дослідженні про народонаселення Закарпаття проаналізували демографічну ситуацію в краї з 1870 по 1970 рр. Розрахунок сальдо міграції з Тячівщини представляє такі показники за 1922-1930 рр.2:
1. Загальна чисельність населення зросла із 65,6 до 79,4 тисяч чоловік.
2. Загальний приріст склав 13,8 тисяч чоловік.
3. Абсолютне сальдо міграції, котре виражає співвідношення в'їзду в район і виїзду з району негативне і складає перевищення виїзду на 3,7 тисяч чоловік, або 5,7 %.
У 30-і рр. ХХ ст. із села у пошуках кращої долі до Сербії виїхало п'ять сімей. Це сім'ї А.Шелевера, В.Попа, М.Дебича, М.Чонки та І Біндаса. В Югославії вони придбали землю, збудували житло і вже здавалось, що біда позаду. Але після другої світової війни в країні встановився комуністичний режим на чолі з Йосипом Броз Тіто і попервах соціальні перетворення відбувались за сталінським взірцем. Було оголошено про початок колективізації. Тим з емігрантів, хто не бажав йти до колективних господарств приписувалось покинути країну. Дві сім'ї – М.Дебича та І.Біндаса повернулись у рідне село. Микола Дебич помер в 2001 р. у 91-річному віці3.
Інші три сім'ї - А.Шелевера, В.Попа, М.Чонки відбули в Італію, де потрапили у табір біженців. Котрий мали покинути до 1954 р. родина Андрія Шелевера та Попа Василя емігрували до Канади, де тепер живуть їх нащадки. Глава родини Шелеверів помер у 1992 р. у віці 83 роки і похований в Калгарі зі своєю дружиною Оленою. А Василь Поп і його дружина Ганна поховані в Торонто. Сім'я Михайла Чонки відправилась аж до Австралії, а його нащадки мешкають в Мельбурні1.
Чехословацький уряд, намагаючись уникнути соціальних потрясінь прийняв заходи по аграрному реформуванню. Відповідно до заборового закону від 16 квітня 1919 р. у великих землевласників краю було відчужено 238 908 гектарів землі. Колишні власники за відібрану в них землю одержували компенсацію, котру із своєї кишені сплачували селяни. Розрахунок вартості землі здійснювався за цінами 1913-1915 рр., збільшеними на 42 %. За 1 гектар землі, залежно від її якості, селяни платили від 2 до 8 тисяч крон. Архівні документи засвідчують, що землею в першу чергу наділялися лояльні до властей селяни2.
Торгівля і кредит на селі, як і в австро-угорські часи зосереджувались в руках крамарів-євреїв, котрі були вельми винахідливими в обплутуванні селян різного роду борговими зобов'язаннями, формами лихварського кредиту під нечувані відсотки тощо. В.Гвоздянський згадує:
"Ческа словенска держава дали усю торговлю жидам. Євреї мали свої магазини. Они давали наперед без грошей. Потом, Іване, ти заплатиш. А коли у господаря зацвів сад із яблоками, жид прийшов і говорить: Іване, ти мені довжен, що ти набрав от мене. І Іван дав Іцкови за десяту частину тої ціни"3.
Не позбавленим резонансних подій було й суспільне життя Бедевлі. "Історія міст і сіл" кількома рядками повідомляє про масовий виступ селян проти уніатської церкви в 1918 р. Піп був вигнаний з села. Однак за допомогою окружних властей і жандармерії йому вдалося повернутися назад4.
Про цей випадок збереглися детальні свідчення старожилів, котрі дають змогу відтворити перебіг подій. В.М.Гвоздянський розповідає про цей конфлікт не лише як такий, що мав у своїй основі релігійні причини, але й висвітлює соціальний контекст виступу. В його викладі причини невдоволення селян полягали в надмірних апетитах місцевого уніатського священника Косого – угорця за національністю. Щороку бедевляни мали "дати попови 50 кг зерна і два дня робити на рік". Як священнослужитель той одержував по 1000 крон на місяць, що було селянам відомо. Крім того, душпастир мав непогане господарство – чотирьох коней, вісім свиней, чотирьої корів, тобто, як висновлюється наш респондент, "бов малий барон, а дань не хотів уменшити". В результаті, селяни вивезли попа, разом з його добром на 14!!! возах за село на узбережжя Тиси1.
Попів зять Сабов Пішта поїхав скаржитися до Ужгорода. Спроба священника повернутися до села викликала масове обурення селян, котрі були проти повернення пастиря-мадярона. Тому була використана жандармерія, "а то місто, де поп жив сокотило 6 жандармов". Троє чоловік були побиті жандармами – Чонка Іван, Іван Тиводар і Василь Кливиц, котрим довелось побувати в лікарні. Село сплатило 30 тисяч крон за нанесені священнику збитки, а "церков замкли і не давали служити"2. В результаті православне населення в 1922 р. почало будувати нову церкву, навзану Іллінською. В 1925 р. почалось також будівництво Свято-Іоанно-Предтеченського монастиря. Ініціаторм його заснування був архімандрит Боголіп, який народився в с.Олександрівка Хустського району і був присланий Мукачівсько-Пряшівською єпархією правити службу в церкві св.Іллі. Бедевляни підтримали починання православного священника. Земельна ділянка була виділена для будівництва за переказами Іваном Вайнагієм. Спочатку було збудоване приміщення для келій ченців, а згодом і дерев'яна церква. Вона була подарована монастирю жителями с.Дубове. Там її розібрали і перевезли до Бедевлі. Монастир проіснував до 1959 р. За радянської влади обитель була розорена. Матеріал після зруйнування церкви був переданий сім'ї Горничар для побудови житла. А в спальному корпусі спочатку перебував будинок для дошкільнят, а потім до 1991 р. автошкола3.
В 1919 р. в Бедевлі було створено місцеву організацію Комуністичної партії Угорщині. Першими комуністами села були Ю.Тиводар, М.Тиводар, В.Бедей. Сформувалась місцева комуністична організація1 В умовах багатопартійності, закріпленої Конституцією Чехословаччини 1920 р. комуністи намагались пропагувати свої ідеї. На зборах в селі, організованих в листопаді 1931 р. з нагоди 14-ї річниці Жовтневої революції виступив секретар крайкому КПЧ Іван Локота2.
Переломними в історії Закарпаття є 1938-1939 рр. Пам'ятають бедевляни і про Мюнхен, і про розпад Чехословаччини, і про початок другої світової війни, що демонструє помітну обізнаність усього населення краю про зміст історичних подій. Бедевляни знаходились у лавах Карпатської Січі. "Книга пам'яті України" називає імена Івана Банка, Петра Маханця, Панаса Моруся4. Опитування, проведене серед старожилів, дало змогу виявити ще одного січовика Михайла Бринзяника. Усі вони загинули на Красному Полі, де погано озброєні зустріли угорську армію.
Гортистські власті поводили себе, як в завойованому краї. Як згадує В.М.Гвоздянський, "нам українцям носи рубали і уха і живі очі копали. Народ ся спудив і почали утікати у Росію. А там комуністи у лагри (в табори) набили за переступ границі. За три роки з нашого села Бедевлі утекло 120 чоловік. Половина там загинула з голоду. Маскалі закатовали"5 Завжди знаходилися й такі, котрі готові служити будь-якій владі. Так сталося і цього разу. Після Красного Поля січовики намагались переховатись в Румунії. Знаходились серед мешканців Бедевлі й такі, котрі брали участь у полюванні за втікачами. Наш респондент назвав Івана Тиводара, Михайла Папчика, Андрія Дебича, Василя Зеленчука. Вони зловили січовика, котрий писався Папарига, родом з Бичкова6. Інші старожили розповідали про розстріл січовика, котрий був родом із Станіславщини. Імені його вони не пам'ятають, проте знають де його могила.
Шановні читачі Вас повідомляє Маркуш Василь Миколайович(Дубрьо) який вступив РУХ 1990р. і був головою РУХу села Бедевля. Хочу Вам розказати про січовиків які в 1939р. померли на полі бою "Краснім полю".
1. Маханець Іван Степанович, його батько привіз на возі мертвого, та одного невідомого з Івано-Франківська Галичанина завіз до себе до-дому і поховав в нашім селі.
2. Брндзяник Михайло Васильович він був поранений в місті Тячів, лежав під стіною, а житель м. Тячів по прізвищу Талапко його зарізав.
3. Працівник парламенту Августина Волошина родом з села Бичкова по прізвищу Попарика був застрелений біля річки Тересва нашими селянинами(Дебич Андрій, Тиводар Михайло, Маркуш Василь Зеленчук.) Всі вони загинули, як вбивці, один з них повісився, другий втопився там де було зкоєне ним вбивство в річці Тересва, а третій помер.
Січовики які загинули за Україну в 1939р. поховані на нашім цвинтарі по вул. Шевченка. Троє з них були поховані в одну могилу, а саме - Маханець І.С., Бринзяник М.В., та невідомий Галичанин, а Папарика похований біля іх могили. На могилі покладений хрест висотою 5 метрів викарбована таблиця всіх 4 січовиків. Дані надав Маркуш Василь Миколайович.
Січовик Шелевер Іван втік до Румунії через Тису, але був переданий румунськими властями. Його передали до суду, але "його жена Марія Дебичка дала гроші і єго пустили і он ся бояв, що його уб'ють і утік у Росію, а там у лагер попав"2.
Що цікаво, ревні боронителі інтересів угорської влади, які "набрали пушки і ходили із мадярськими жандармами і водили людей катовати" після війни швидко змінили політичні орієнтації. В.М.Гвоздянський пише: "А коли зайшли руські, то всі стали коменісти"3. Безхитрісна розповідь сучасника і очевидця подій 1938-1939 рр. дає не менш переконливі факти, ніж будь-який архівний документ.
Після загарбання Закарпаття мадяри оголосили мобілізацію. Молоді хлопці 1919-1921 рр. народження змушені були йти служити в угорську армію і брати участь в бойових діях на території Радянського Союзу4. Мобілізували й бедевлян. Багато з них не повернулося додому, загинувши в боях. Більш щасливою була доля тих, хто потрапляв у полон. Русини вступали у ряди І Чехословацького корпусу, котрий формувався під командуванням Людвіка Свободи . Вихідець з Бедевлі Іван Фабрицій був комісаром партизанського загону В.Русина, котрий був скинутий над Карпатами5.
Згідно Книзі пам'яті добровольцями Червоної Армії, що загинули під час війни стали 103 мешканці села Бедевля. Найбільші втрати були під час боїв на території Чехословаччини6. Всього на фронтах другої світової війни воювали 275 бедевлян, з котрих 167 чоловік були нагороджені орденами і медалями.
Таким чином, вивчення історії краю на мікрорівні, через призму історичного минулого села Бедевля до середини ХХ ст. дає змогу одержати цікаві дані, котрі збагачують наші уявлення про історичне минуле. І як ми бачимо, в пам'яті людей може зберігатись чимало 'інформації про багатосотлітню історії свого краю і села.
РОЗДІЛ ІІ
СІМ'Я І СІМЕЙНИЙ ПОБУТ БЕДЕВЛЯН
Кожен етнос, як динамічна цілісна міжпоколінна людська спільнота має складну внутрішню мозаїку, бо в процесі етногенезу на нього діють найрізноманітніші природно-географічні, соціально-політичні, історико-культурні та інші чинники. Особливу вісь, довкола якої формується свідомість людини і етносу визначають родинне вогнище, домівка, село, місто, край, країна1. Але формування людини як соціальної істоти, її етнічної свідомості починається в сім'ї. Тому важко переоцінити роль сім'ї у збереженні етнічної ідентичності чи то певного народу чи окремого індивіда.
Сім'я являє собою засновану на шлюбі або кровній спорідненості групу людей, члени якої зв'язані спільністю побуту, взаємною допомогою і моральною відповідальністю. Це поняття може виражатись і терміном родина. Водночас родиною може називатись і спорідненість кількох сімей, що живуть окремо – батків і дітей, братів, сестер, дядьків тощо2.
Для інституту сім'ї характерні спільні загальнолюдські визначальні риси, виражені в її універсальних функціях3:
1. Відтворення етносу – народження дітей і їх виховання.
2. Господарсько-виробнича функція, пов'язана з організацією економічного життя сім'ї та її матеріального побуту.
3. Інтимно-психологічна, пов'язана з плеканням і підтримкою особливих взаємин між подружжям, батьками і дітьми та між самими дітьми.
4. Культурно-репродуктивна, котра виявляється в міжпоколінневій передачі трудових навиків, характерних рис і культурно-побутових традицій народу.
Водночас у кожного народу, етнічної спільноти сімейна сфера життя позначається певними особливостями історичного буття, соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, національного характеру, має свою специфіку культурно-побутових традицій. Справедливо зазначається, що традиційна сімейно-побутова культура українського народу вивчена ще недостатньо1.
В умовах, коли Закарпаття століттями перебувало під владою іноземних держав, коли час від часу мали місце вияви цілеспрямованої політики денаціоналізації сім'я була тим основним бастіоном, де плекалася і захищалася етнічна свідомість, мова й інші складові традиційної культури народу, не викорінені, а навпаки збережені протягом століть. Народ ще в минулому висловив недвозначне негативне ставлення до шлюбу з "чужинцем" чи "чужиницею" – і не з позиції якихось расових, а з прагматичних, житейських міркувань про відмінність і часту несумісність у таких подружжях традиційних устоїв, звичаїв, підходів, а отже, і про зумовлені ними відсутність сімейної злагоди та порушення внутрісімейних взаємин2.
Найпоширенішим в Україні типом сім'ї є моногамна сім'я, яку, залежно від ступенів її історичного розвитку можна поділити на велику і малу. Велика сім'я є притаманною періодам давнини та раннього середньовіччя. Мала сім'я – більш пізнього походження. Нині існуючі сім'ї можна підрозділити на два основні типи – просту (малу, індивідуальну, нуклеарну), що складається з однієї шлюбної пари з дітьми або без дітей, і складну (розширену, нерозділену, братську), котра складається з кількох простих сімей3. Розрізняють такі різновиди складних сімей4:
1. Батьківська, в котрій одружені сини і дочки живуть разом з батьком.
2. Братська, коли одружені сини і доньки
Розвиток капіталізму неминуче втягував у суспільне виробництво чимдалі більше людей, у тому числі жінок і дітей, відвертаючи їх від домашньої праці. Тим самим створювались економічні передумови звільнення жінок і дітей від залежності від чоловіків і від батьків. А це, в свою чергу становить основу для масової нуклеаризації та сегментації сім'ї1.
Ця загальна схема типологічного розвитку сім'ї властива й для Закарпаття. Проте в літературі наголошується на тому, що в Карпатському регіоні довгий час існували консервативні форми землеволодіння з притаманними їм сім'ями общинного типу – великими патріархальними родинами2.
Існувало кілька шляхів транформації сім'ї. Основним процесом була редукція (спрощення) великої сім'ї. Розукрупнюючись вона перетворювалась на розширену та малу. Розширена, у свою чергу, поступово ділилась на кілька простих сімей. Інший шлях - - утворення малих сімей через патронімії - тимчасові об'єднання батьківських та дочірніх сімей на господарській основі. Воно проходило кілька етапів. На першому етапі відокремлення прості сім'ї оселялись на батьківському подвір'ї, пізніше залишаючи його, зберігаючи з батьківською родиною спільність господарства або єдиний бюджет. На останньому етапі кожна проста сім'я вела свій бюджет, підтримуючи з батьківською родиною лише ритуально-обрядову спільність3.
Друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст. якраз і є періодом інтенсивної трансформації сім'ї не лише в Бедевлі, але й в цілому на Закарпатті, що пояснюється розвитком капіталізму, регламентацією поземельних відносин, міграцією населення, в тому числі з його виїздом на пошуки щастя в далекі краї. Нуклеаризація сімей с.Бедевлі виявилася в тому, що за даними 1953-1955 рр. із 654 сімей вони були носіями лише 13 прізвищ, що свідчить про єдність їх походження. Очевидно, що у свій час ці сім'ї колись являли собою багатопоколінневі родини4:
1. Прізвище Тиводар носили 167 сімей, або 25,1 % їх кількості;
2. Прізвище Бедей – 72 – 11,1 %;
3. Прізвище Вайнагій - 72 – 11,1 %;
4. Прізвище Шелевер – 66 – 10,4 %;
5. Прізвище Дебич – 52 – 7,6 %;
6. Прізвище Поп – 51 – 7,4 %;
7. Прізвище Рішко – 48 - 7,1 %;
8. Прізвище Маркуш – 42 – 6,4 %;
9. Прізвище Банк- 37 – 5,6 %;
10. Прізвище Чонка – 20 – 3,5 %;
11. Прізвище Гвоздянський – 19 – 2,9 %;
12. Прізвище Думнич – 7 – 1,7;
13. Прізвище Балагура – 1 – 0,1 %.
Із зважанням на те, що в зазначених сім'ях налічувалось 2482 чоловіка можемо розрахувати кількість осіб, що припадають в середньому на одну сім'ю. Ця цифра складе 4,1 чоловіка. Розрахунок зроблений на основі господарських книг Бедевлянської сільради за 1953-1955 рр.1 Ця цифра відбиває переважання простої нуклеарної сім'ї на 50-ті рр. ХХ ст., що було результатом розвитку сімейних структур в добу капіталізму.
Цікавим був би розгляд форм сімей на основі вищезгаданого джерела, котрий подається у таблиці:
ФОРМИ СІМЕЙ КІЛЬКІСТЬ %
Чоловік + жінка 97 12,7
Чоловік + жінка + 1 дитина 73 9,6
Чоловік + жінка + 2 дітей 148 19,4
Чоловік + жінка + 3 дітей 107 14,4
Чоловік + жінка + багато дітей (більше трьох) 173 22,7
Голова + 2 дітей 24 3,1
Голова + 3 дітей 20 2,6
Чоловік + жінка + сестра 3 0,4
Мати + 4 дітей 1 0,1
Чоловік + жінка + 1 дитина + мати 2 0,3
Чоловік + жінка + багатодітна мати 3 0,4
Голова + багато дітей + сестра 5 0,7
Голова + син + невістка + сестра 4 0,5
Чоловік + жінка + син + невістка 2 0,3
Чоловік + жінка + мати 1 0,1
Батько + син 4 0,5
Мати + син + онук 2 0,3
Чоловік + жінка + мати + дочка 2 0,3
Голова + брат 1 0,1
Чоловік + жінка + 2 онуки 2 0,3
Одинаки (чоловіки й жінки, включаючи удовиць та вдівців) 52 6,8
Чоловік + жінка + син + сирота 3 0,4
Чоловік + багато дітей 3 0,4
Голова + монах 1 0,1
Голова + сирота 1 0,1
Чоловік + жінка + 2 дітей + мати 1 0,1
Разом форм сімей - 26 762 100
В цьому випадку для розрахунку узяті всі бедевлянські сім'ї, включаючи й представників національних меншин – поляків, словаків, румунів, угорців.
Переважна більшість сімей є двопоколінневими і рідше – трьохпоколінневими. Великою є кількість сімей з кількістю дітей від трьох і більше. Таких сімей – 309 або 40,2 % від їх загальної кількості. Нині така кількість дітей є вже рідкістю, а в середині ХХ ст. навпаки – правилом.
Зупинимось на питаннях сімейного побуту. Під зведення нової хати господар особисто, або за допомогою майстра, який мав зводити житло обирав зручне місце. Наріжний камінь клався на схід сонця. Під цей камінь клалася склянка із свяченою водою, свячений мак та дрібні монети, щоб хата була багатою. Майстра обов'язково обирали із числа статечних поважних чоловіків. До них в селі ставилися з великою повагою за їхню майстерність та вміння. Праця майстра оцінювалась по договору в залежності від розміру житла, що будувалось1.
Для будівництва використовувалось здебільшого дерево, але фундамент ставився з каменю. Цього матеріалу було достатньо в околицях села. Іноді для будівництва використовувалась цегла. В другій половині ХІХ ст. хату покривали соломою, рідше – дерев'яним штакетником. В першій половині ХІХ ст. дерев'яна покрівля стала використовуватись значно частіше, бо посвідчувала більш високий ступінь добробуту мешканців житла2.
В Бедевлі житло будувалось двохкамерного типу з 4-охгранними дахами. Помітною є різниця між хатами Бедевлі і сіл сусіднього Рахівського району. В гуцульських селах хати будуються гостроверхі, що пов'язано з кліматичними умовами та культурними особливостями. Тому, справедливо зазначається, що чеська дослідниця А.Кожмінова безпідставно зараховувала всіх долинян р.Тересви до гуцульських перехідних груп, називаючи їх "гуцулами-циваками"3. Відмінності між гуцулами і тересвянськими долинянами прослідковуються вже в типології житла.
По завершенню будівництва хати господарі ставили велику гостину з нагоди новосілля, на котру запрошувались священник, який освячував хату, майстри, які її будували, родичі та близькі сусіди. До речі, останні допомагали у будівництві, що було виявом давньої традиції колективної взаємодопомоги, властивої для усієї України. Цей розповсюджений звичай іменується толокою, а його характерною рисою є те, що допомога надається на добровільних засадах без оплати за виконану роботу1.
В центрі хати розташовувалася піч, а місце, де вона знаходилась називали пічником. Піч займала багато місця і фактично була своєрідним центром господарського життя в самій хаті, адже в ній готували їжу та випікали хліб. Крім того, на печі відпочивала уся родина. Опалювалась піч соломою або дровами2.
У стінах житла влаштовувались так звані подимери, куди клали посуд і домашнє начиння. В хаті розміщували також переносні меблі – скрині, столи, стільці, лави, іноді ліжка.
Житло прикрашалось господаркою на її смак, проте існували й певні вимоги до естетичного оформлення хати. Оздобленням служили розмальовані глиняні тарілки, рушники, вишиті візерунками червоною і чорною нитками. Піч розмальовувалась квітами. Якщо стіни були вибілені крейдою, то розписувались й вони3. Не в останню чергу оцінки майстерності господині та її репутація в селі залежали від того як впорядковано і прикрашено її житло.
Характерними господарськими спорудами у дворі був хлів для великої рогатої худоби, коней та кіз і овець, а також курник для домашньої птиці. В так званій "кучі" рохкали свині, а оборіг призначався для зберігання сіна, хоч частина сіна могла бути викладена в копиці в місцях сінокосіння, адже важко було уявити щоб те сіно могло би бути кимось викрадено. Так описав облаштування двору і житла селян наш респондент Андрій Андрійович Маханець, котрий мешкає в Бедевлі з 1936 р4. Багато старих речей зберігається у бедевлян і посьогодні, тому можна безпосередньо пересвідчитись в тому, як вони виглядали.
Інформація про організацію хатнього господарства представлена ще однією жителькою села Бедевлі – Юртин Марією Іванівною, котра мешкає в ньому з 1930 р. Вона оповіла, що найпоширенішими стравами в селі є картопля у різних видах, оладки, квасоля. На сніданок готували зазвичай яйця чи смажену картоплю, вживалося кисле молоко. Обід бедевлян складався з двох страв: щось на перше – юшки, борщі та вироби з вареного тіста – галушки, локшина тощо. Вечеря складалася з легких страв – товченої картоплі, котра часто заправлялась засмаженою цибулею, кислого молока. Заможні сім'ї вживали рис з молоком.
Але є в Бедевлі й оригінальні страви, притаманні саме для регіону Тячівщини. Це токан з бринзою – поживна і вельми смачна страва, котра без сумніву, відображає волоські впливи на кухню бедевлян. Для того, щоб токан був і не густим, і не рідким треба встановити оптимальну пропорцію кукурудзяної крупи або борошна й води. Поганою вважалася та господарка, у котрої в токані зустрічалися комки. Далі приготування цієї страви завершувалось викладанням токану та бринзи шарами в широку миску. До неї могло додаватися підсмажене сало чи олія1.
В селі побутує приказка:" Знала зварити, та не знала подати". Це були ситуації, коли господиня порушувала почерговість подання відповідних страв, наприклад, коли спочатку подавала робітникам товчену квасолю, а потім токан. Народна дієтологія приписує робити навпаки.
Оскільки робітників, котрі працювали у господаря прийнято було годувати, під час подачі на стіл токану з бринзою господарка могла примовити:"Подивлюся, як ви знаєту копати у цій каструлі. Хто швидко їсть, той добре робить"2.
М'ясні страви та солодке готувалося та готується по святах. Одночасно населення вельми ретельно дотримується усіх постів: великодного – 7 тижнів, на Петрів день – від 3 до 6 тижнів, на Спаса – 2 тижні, Пилипів піст – 6 тижнів, щотижневий піст у середу та п'ятницю. Бедевляни на піст обмежуються картопляними, мучними стравами, вживається горох, квасоля, гриби, риба1.
Тормозки, котрі брали з собою на роботу чи в дорогу складалися із хліба, сала, цибулі, яєць, пляшчини. Удома продукти зберігались в підвалах, для чого на літо міг бути заготовлений лід.
Як джерело вітамінів у весняний сезон використовувались дикоростучі трави – кропива, лобода, кульбаба, любисток, чабрець. Пахучими травами перекладалась білизна в скрині для надання їй трав'яного аромату. Пучки трав могли висіти в хаті, використовуючись в лікарських цілях, а також виходячи з повір'їв відганяння нечистої сили тощо.
Їжа вживалась індивідуально, не з одного спільного посуду, що було властиво для більшості регіонів України2. Обідали завжди разом. Під час обіду заборонялось сваритися і просто голосно розмовляти, сміятися, стукати ложками тощо3. Їжа, яка зароблялася важкою працею, вимагала й відповідного ставлення до неї.
Щодо деяких харчових заборон, то вони співпадають із тими, котрі загалом поширені в Україні. Крім обмежень у дні постів ще з доби Київської Русі існує заборона на споживання конини, котра вважається нечистою. Деякі ж заборони, наприклад споживання крові, а відтак і страв типу кров'янки ігнорувалась і багатовікова боротьба церкви проти "нечестивої трапези" залишалась марною4. Добре відомо, якою популярною на Закарпатті, в тому числі в Бедевлі є кров'яна ковбаса, котра виробляється після відгодівлі і забою свиней.
Щодо загальної характеристики господарських занять мешканців села Бедевлі, то тут варто зазначити такий принциповий момент. У другій половині XVIIІ – на початку ХХ ст. у всій повноті етнографічної специфіки в Українських Карпатах проявились етнографічні групи українців: гуцули, лемки, бойки, закарпатці-долиняни. Але ні етнографічна специфіка, ні строкатий етнічний склад не визначали господарську діяльність окремих груп населення. Тому важко говорити про гуцульське, бойківське, лемківське, закарпато-долинянське, угорське чи румунське господарство. Щоправда, у ХІХ ст. внаслідок пожвавлення економічного життя, розвитку капіталістичних відносин, втягування сільського господарства у сфери зовнішньої і внутрішньої торгівлі, поглиблення господарської спеціалізації в регіоні прискорився процес формування господарських зон1.
Господарська спеціалізація складалась за природно-географічними поясами у відповідності до історичних умов їх культурно-побутового розвитку. Територія Українських Карпат за своїми природно-географічними умовами сприяла розвитку комплексного землеробсько-скотарського чи скотарсько-землеробського господарства. Уточнення господарських взаємовідносин між землеробством і скотарством – це уточнення господарських взаємовідносин між поясами високогір'я, середньогір'я, передгір'я і рівнини. У відповідності до усталеного в історичній літературі підходу – високогір'я асоціюється з бідністю, рівнина з заможністю2.
Багаточисельні факти свідчать, що у другій половині ХІХ ст. високогір'я було багате на луки, випаси, продукти скотарства, але було бідним на ораниці і продукти землеробства. У Марамороському комітаті, де й знаходилась Бедевля, у 1899 р. налічувалось 328 358 голів худоби, тобто 45,1% всієї худоби Закарпаття. Особливао важливу роль тут відігравало вівчарство. Таке становище не лише відбивало характер конкретного природно-географічного середовища, конкретну структуру земельнихугідь, але саме було результатом прямого продовження явищ середньовічного соціально-економіного середовища, яке значною мірою визначало збереження господарсько-побутових традицій в матеріальній культурі, громадському і сімейному житті3.
У 20-30-і рр. ХХ ст. карпатське скотарство набуло ще більш виразного товарного характеру, що було помітним вже на зламі ХІХ-ХХ ст., а торгівля худобою набрала значних розмірів. Це й не дивно, адже в горах землеробство не могло бути основою життєдіяльності і нормального життєзабезпечення селянських родин. Постійно зростаюче населення високогір'я, не знаходячи тут необхідних джерел для існування, шукало їх поза межами своїх господарств чи власного господарсько-георгафічного поясу. Вище вже йшлося про те, наскільки значною була міграція бедевлян, котрі вирушали шукати заробітку аж за океан.
Отже, скотарсько-землеробський уклад визначав громадський і сімейний побут бедевлян, оскільки вищесказане відноситься до усього високогірного ареалу, де знаходиться наше село.
Селянин добре знає, що він залежний від природи і повинен, так би мовити, бути з нею в дружбі. Важко собі уявити, щоб за збереження традиційних засад ведення господарства могли б так спустошуватись Карпати через нерегульовані порубки лісів, як це має місце тепер. Селянин стежив за природними прикметами, котрі давали змогу приступати до того чи іншого заняття в межах річного господарського циклу. Так, розквітання шафрану, поява підсніжників сигналізувала, що можна сіяти овес. Зацвітання верби, терну свідчило, що можна сіяти кукурудзу1. Відомо нам також, що прогноз погоди, зроблений старожилом за природними прикметами виправдовується з більшою імовірністю, ніж метеорологічні прогнози, виконані спеціалізованими науковими установами з використанням найсучаснішої техніки.
Життя виробило у селян Бедевлі безліч корисних навичок і знань. Взяти, приміром, хвороби тварин. До найближчого ветеринара було далеко добиратися, та й небагато їх було в краї. Послуги ветеринара коштували недешево. Тому селяни використовували власні методи лікування хворих тварин. Зі слів Марії Іванівни Юртин нам стало відомо, як лікувати випадок, коли корова вдується від поїдання поганої трави на пасовиську. Для цього використовувався настій тютюну, який вливався тварині і вона одужувала1. І подібних рецептів існує чимало.
За допомогою різного роду рослинних засобів лікувалася велика кількість хвороб людини. Будь-який народний цілитель буде радити серйозно ставитись до легких хвороб, щоб не запустити їх. Для лікування використовували різні трави, причому деякі з них радять застосовувати для профілактики. Найуживанішими є ромашка, звіробій, м'ята, липа. Цілителі добре знали час збирання цілющого зілля, спосіб його заготівлі, порядок вживання. Існували вироблені засади лікувальної дієтології. Так, хворим людям потрібна легка їжа, яку добре сприймає організм. Страви повинні бути молочні та з городніх рослин. Старим людям було добре відомо, що продовження віку залежить від способу життя. Тому переважна більшість людей похилого віку не п'є і не курить2.
При лікуванні використовувались й елементи білої магії. Від вроків використовувалась свячена вода, в котрій гасились головешки. Цю воду потрібно було випити, а саме лікування супроводжувалось замовляннями. Вважалось, що біла магія, здійснювана молитвами та свяченою водою робиться за допомогою божих сил3.
З юнацького віку молодь навчалась якимось корисним заняттям. Нашу респондентку Марію Іванівну Юртин її мати почала навчати вишиванню, коли їй минуло 5 років. При цьому вона навчалась вишивати різними методами, хоча характерним для Бедевлі є вишивання хрестиком. Доручались посильні завдання: спочатку вишивання салфеток, потім рушників з полотна, котрі ткалися або вдома, або полотно для рушників купувалося.
Особлива увага приділялась вишиванню весільних рушників, котрі слугували важливим предметом весільного обряду. На нитці не мало робитися жодного вузлика, оскільки це було пов'язано з майбутнім життям молодих. Існувала з цього приводу й приказка: "Не в'яжіться вузлики, щоб не було у молодих ніяких перепон". При вишиванні весільного рушника жінка намагалась бути в доброму настрої. Весільний рушник зберігався протягом усього сімейного життя1.
Сім'я і сімейний побут бедевлян кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. зазнали тих змін, котрі випливали з нової якості суспільного розвитку – остаточного переходу на товарні засади господарювання, руйнування традиційних соціальних структур...
Розробка сайту
