Історія села Бедевля - 4
РОЗДІЛ ІІІ.
ТРАДИЦІЙНІ СВЯТА І ОБРЯДИ НАСЕЛЕННЯ БЕДЕВЛІ





В середовищі трудового населення і Закарпаття і України в цілому сформувалась усталена система регламентації усіх дій, пов'язана з роботою та відпочинком, відзначенням урочистих подій та свят. В Карпатському регіоні норми регламентації праці і відпочинку були найсуворішими, оскільки громадське життя більше підпорядковувалось церкві та релігійним заборонам, ніж це мало місце на Лівобережжі. В основі заборони на працю у великі свята лежали давні християнські і дохристиянські апокрифичні погляди1.
При всій національно-духовній спорідненості Закарпаття з іншими областями України обрядово-звичаєві традиції краю в силу певних історичних і соціально-економічних умов набули відмінних, самобутніх ознак. Сплутати закарпатську обрядовість з якоюсь іншою майже неможливо. Хто хоч трохи обізнаний із звичаєвою творчістю в окремих регіонах України чи в інших слов'янських народів, той одразу ж це помітить2.
Виникали звичаєві традиції ще в давнину. Підґрунтям для їх народження послужили трудова діяльність людини та її первісне розуміння будови всесвіту й явищ навколишньої природи. Закладені в їх основу духовно-етичні критерії двох культур: спершу – язичницької, потім – християнської. З часом один звичаєвий ритуал нашаровувався на інший, утворюючи дивне сплетіння різних історичних епох. Зміст обрядових дійств переосмислювався згідно з поступом цивілізації. Однак і потепер християнська церква із своєю розробленою і канонізованою обрядовістю не витіснила повністю елементи язичництва з обрядово-звичаєвих традицій3.
Головним громадським осередком традиційного села (і Бедевля при цьому не виняток) були церква та майдан біля церкви. Церква виступала насамперед центром духовного, культового єднання мирян, включаючи всю обрядово-ритуальну систему. Тут правили богослужіння, освячували шлюб, хрестили дітей, влаштовували загальносільські молебні. Звідси розпочинались ритуальні процесії тощо. Головне призначення майдану перед церквою – скеровувати соціальне життя односельців і забезпечувати святкове дозвілля. На майдані відбувалось передусім громадське спілкування людей при вирішенні найбільш важливих питань спільноти1.
Комплекс обрядово-звичаєвих дійств у науці пропонується поділяти на підгрупи слідуючим чином2:
1. Повсякденні, що зустрічаються щодня.
2. Недільно-святкові, що властиві вихідним (недільним) та святковим дням.
3. Урочисто-родинні, характерні тільки для однієї-двох родин водночас.
4. Похоронно-поминальні, які пов'язані із смертю людини та днями вшанування пам'яті померлих.
5. Календарні, що приурочені до конкретних дат та періодів календаря.
6. Побутово-господарські, зумовлені родинним обійстям і працею на землі.
Зі слів старожила Бедевлі Шелевера Івана ми згрупували свята і обрядові цикли села слідуючим чином3:
1. Престольні празники.
2. Різдвяно-новорічні свята.
3. М'ясниці.
4. Великодні та "зелені" свята.
5. Зажинки, жнива, обжинки.
6. Сватанки, весілля.
7. Родинні свята.
8. Прилучення до віри.
9. Пости (говіння).
10. Скорбота вічної розлуки, поминальні дні.
11. Вінчувально-щедрувальні свята.
12. Гадання, ворожба.
13. Привітання (здоровкання) віруючих.
В комплексі свят, як ми бачимо, можна виділити дві групи – церковно-релігійні і світські свята. Існують вони ніби поокремо, але одночасно в тісному взаємозв'язку, оскільки церква запозичила чимало елементів світської обрядовості, а світська обрядовість – від церковної. Це й природно, раз уся звичаєвість із поширенням вчення Христа базується на засадах християнської моралі1.
На храмові або ж престольні свята, на котрих була присутня більшість бедевлян священник освячував церкву. На "храм" приїжджали й родичі з інших місць, які мали звичку заночовувати, оскільки церковні служби з цієї нагоди тривали надзвичайно довго2. Така служба в Бедевлі називається "отпуст". Оскільки в селі дві церкви і один монастир, то відзначається три храмових свята – на Йвандень – 7 липня, Іллю – 2 серпня та на Михайля – 21 листопада3. Біля церкви на храмові свята утворювався базар, на котрий приїжджали торговці, що продавали різний крам, солодощі й іграшки.
Серед малечі найбажанішим було придбати якісь ласощі і забавки. Спеціальна випічка - медяники готувались особливим способом з використанням прикрашальної аплікації з цукрової помади, зафарбованої якимось харчовим барвником і нанесеної на фігурний пряник з пісочного тіста. Найчастіше медяники були конфігурації цифри 8. Виготовлялись також льодяники на палочці з розтопленого цукру. Продавались також саморобні, але майстерні дитячі іграшки, зокрема глиняні свистульки – "пищалки". Діти з великим ентузіазмом сприймали свято, адже дорослі повинні були поводити себе статечно і не виказувати занадто багато емоцій.
Про престольний празник нагадував як церковний календар, так і священник у своїх казаннях-проповідях. В день храмового свята, крім святкового богослужіння, на котре прибували також священники з найближчих парафій, проводилось відпущення гріхів, тобто сповідь і причастя. Готуючись до таких свят селяни прикрашали як церкву, так і власне подвір'я, різали худобу і птицю для майбутньої гостини, добували випивку, адже гостей могло понаїхати чимало. З давніх-давен існував на Закарпатті звичай, за яким господарі осель гостинно зустрічали родичів, знайомих, близьких. Тим паче це стосувалось храмового празнику. Тому до нього готувались вельми ретельно, щоб не осоромитись перед родичами та односельчанами1. І потепер гостей прийнято частувати так, щоб вони були цілком нагодовані та перебували "во хмелю".
Увечері на майдані чи в якомусь із просторих дворів починався загальносільський святковий бал. Грала "банда" – оркестр троїстих музик, яких наймали спеціально на свяковий день. Танцювати могли усі бажаючі, як діти, так і дорослі. Отже, свято не зводилось лише до частування. На танцях вступне платили лише хлопці, щоб порити витрати на плату музикам. Забавлялись майже до ранку. Місцева молодь зав'язувала дружні, приятельські стосунки, а нерідко й взаємні симпатії2. Про це повідомляють і наші опитувані.
Серед низки зимових свят особливо виділяються "сятки" з кульмінаційними точками 6 січня – Святвечір, 7-9 січня - Різдво, 13 січня – Щедрий вечір або свято Меланії, 14 січня – Новий рік, або ж Василя, 18 січня – Бабин вечір, 19 січня – Водощі, або ж день Хрещення Господнього. При усьому тому, що святкування Нового року усталене 1 січня, традиція його відзначення 14 січня є вельми стійкою і її дотримується усе населення. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості.
Святкова трапеза напередодні Різдва – Святвечір проходила в сімейному колі, мала урочистий характер і проходила в сімейному колі і являла собою ритуал. Обов'язково готувались 12 пісних страв, включаючи кутю. За народними уявленнями усі предмети. Що стосувались обрядового столу, набували чудодійної сили1. В Бедевлі, як і в багатьох селах Закарпаття виготовлялись бобальки – кульки з дріжжового тіста, товчена квасоля, страви з риби. Частувалися потроху із кожної страви. Після трапези господарі залишалися удома, очікуючи колядників, а діти та молодь готувалась до дійства.
Колядування в Бедевлі розпочиналось вже в святий вечір, хоч в окремих регіонах України колядують лише на наступний день. Колядники одягались в різні костюми – попів, ангелів, чортів, "баб", "дідів". Відбувалось ворожіння, щоб хлібець "красно вродився", щоб кури неслися і щоб нечись усяка та відьми-босоркані не підступались до обійстя2.
Під час колядування групи "віфлеємщиків-бетлегемів" носили стилізоване зображення зорі, поява котрої провістила волхвам і світові народження Ісуса Христа, а також "вертеп" – змайстрований на зразок церкви свого села. Всередині вертепу знаходились рухливі фігурки біблійних персонажів. Ці символі поєднують культуру Закарпаття із традиційною культурою Наддніпрянської України і показують їх спільні корені.
Всюди в хатах і біля хат чулося:"Христос рождається!". Відповідали:"Славіте його". Вибір колядок не був вельми великим, швидше стандартизованим, тому їх знали дуже чітко. Ось одна з них3:
В Віфлеємі новина:
Діва сина родила!
Породила в благодаті
Непорочна Діва-Мати Марія!
Після виконання однієї двох колядок господарям обов'язково бажалося "многая і благая літ", всіляких гараздів і щасливих сяток, після чого "приймаюча сторона" дякувала і дарувала гостинці – гроші або калачі. Гроші давалися одному з хлопчаків , котрий мав на шиї "буксу" – особливий мішечок. Його іменували "церківником", оскільки такі ж мішечки носили ченці, що збирали милостиню на храм чи на монастир1. Таке тлумачення подала одна з опитуваних Тиводар Юлія.
Зародились коляди ще за часів язичництва і приурочувались до зимового повороту сонця – "рождества сонця", а вже потім до Різдва Христового. Це один із прикладів синтезу язичницької обрядовості з християнським календарем. "Предки наші, - писав І.Кондратович, - любили гоститися, веселитися. Взимі, коли сонце зачало рости, святкували рождество сонця і се свято називалось коляди. Гостилися святою вечерею, давали медовку, колач і домашній худобі, чтоби в газдовстві добре велося"2.
Новий рік почав святкуватися 1 січня лише з радянських часів. Звичай прикрашати хату ялинкою прийшов із Західної Європи. Частіше практикувалося прикрашення не цілим деревцем, а лише гілкою, котру прилаштовували біля божниці. Вважалося, що ялинку приносить не Дід Мороз, як на Сході, а Ісус з ангеликами. Тому її називали "Христовим деревом"3.
У заможних господарів багато прибрана ялинка символізувала стабільність і добробут і була своєрідною ознакою соціального престижу. Прикрашання святкового дерева зіркою теж пов'язано з різдвяним циклом, оскільки знову ж таки малася на увазі віфлеємська зірка. Стрічки з блискучої фольги чи кольорового паперу символізують божу благодать, котра має оповити оселю. Запалені свічки імітували сяйво зірок, які у "щедрий" вечір перед настанням Нового року мали магічний вплив на земне життя, природу, долю усього краю чи окремої людини4.
Під ялинкою батьки ховали подарунки для дітей. Вважалося, що їх приніс "Ісусик" та ангели. Просто так одержати їх не дозволялося. Передбачалось подякувати тим, хто їх "приніс", потім заспівати щедрівку і лише опісля приступити до оглядин подарунку5. Як ми бачимо, навіть властива для дітей у такому віці і в таких випадках нестримність мала вгамовуватись за допомогою обрядових дій, що в цілому виховувало звичку сприймати соціальні норми як щось доцільне і необхідне ще з дитячих років.
З вечора під поріг клали сокиру, щоб ніяка нечисть не прийшла до оселі. Ранок після щедрого вечора, тобто перший день Нового року за юліанським календарем починався із пригадування того, що приснилося напередодні. Вважалось, що сон в новорічну ніч провіщує майбутнє, обов'язково щось символізує. Те, що приснилося збудеться протягом року. В разі необхідності в особливо складних випадках подання тлумачення снів могли навіть звернутися до "спеціалістів", котрі підказували значення якогось прикметного сюжету новорічного сновидіння1.
В перший день нового року ходили вінчувати – відвідувати одн одного із святковими побажаннями. Якщо першим у двір заходив чоловік – це вважалось на добре, а жінка – на лихо.
"Бабин вечір", разом із святом Хрещення Господня завершували цикл різдвяно-новорічних свят. У "бабин вечір" вважалося, що рік кінчається, а новий починається. За повір'ям вважалося, що небо в цей вечір розкривається так само, як у Святвечір. Установлюється безпосередній зв'язок між сущим на небі і на землі. Знову готувалась святкова, однак пісна трапеза з чисельністю страв до 12. неодмінним елементом вечері був особливий хліб-карачун, спечений ще у переддень Різдва і відкладений до "бабиного вечора". Хліб лежав на рушнику посередині стола, а на ньому горіла освячена свічка. Домашні молилися, добрим словом згадуючи душі померлих, котрі "не дожилися, аби в'єдно веселилися".
Важливим елементом обрядовості "бабиного вечора" є ворожіння. Дівчата гадали на судженого та чи вийдуть заміж цього року у м'ясниці. Ось деякі способи "допитатись вироку долі". Підкидувалися ножі і ложки в руці. Якщо падав ніж – то бути сватачеві, а якщо ложка – то залишатись в дівках. Гадали також на коликах паркану або на варениках. Чий вареник першим з'їсть собака, то та дівчина першою вийде заміж. По коликах визначали чи буде наречений високим та струнким1.
У День Хрещення Господня (Богоявлення) освячували воду і головку часнику. Раніше це дійство відбувалось на річці. Йшли процесією. В разі надоби прорубали в льді ополонку і піп освячував воду, після чого її набирали в посуд і несли додому. Ця вода вважалась наділеною чудодійними властивостями, бо освячувалась Святим Духом. Притримувались думки, що свята вода не псується. Її використовували як лікувальний засіб і проти злих духів. Для їх виганяння кропилося обійстя та помешкання. Святою водою кропилося вим'я корів, щоб вони давали більше молока. У дні весняно-літніх русалій нею бризкали дітей, щоб захистити від наврочень нечистої сили їх красоту і здоров'я. Перед важливими господарськими роботами цією водою освячувався селянський реманент2.
Водощі були одночасно пов'язані як із язичницькою, так і з християнською складовою обрядовості. В першому випадку мова йде про довготривалу тралицію поклонінню воді, як символу мінливості і чистоти. Що стосується християнської символіки, то тут малося на увазі хрещення Ісуса Христа та перших християн у водах річки Йордан. Тому українці Наддніпрянщини називали це свято Йорданом, Орданом3.
М'ясниці належать жо зимового календарного циклу. Це період простонародного дозвілля, зумовлений відпочинком від праці на землі. Але в лютому природа нагадувала, що цьому відпочинку невдовзі приде кінець. На Стрітення – 15 лютого, згідно повір'ям зима зустрічається з весною. Тиждень, що передував Сиропусній неділі був розписаний згідно "поденному графіку" забав. Важливу роль тут відігравала гра в "колодки". Її сутність полягала в тому, щоб готуватися до появи на світ дітей. "Колодка" символізувала дитину, за якою потрібно було вчитись доглядати, годувати її, колисати, одягати тощо. Всі ці дії виконувались в жартівливому вигляді за участю молодих пар, які навчали, як правильно виконувати необхідні маніпуляції. Можна було відкупитись від "колодки", почастувавши присутніх, рідше заспівати чи станцювати, розповісти жарт чи легенду1. Виявляється, що звичай гри в "колодки" є одним з найдавніших і поширений в усьому слов'янському світі, хоч, наприклад у південнослов'янських народів використовується вже не "колодка", а справжня колода, котру навіть неможливо пересунути2.
Розваги відбувались на свіжому повітрі. Найчастіше влаштовувалось катання з гірки на санях чи дьологах (господарських великих санях), на котрі уміщалось декілька чоловік. На наступний день могла бути намічена програма ковзання по льду, якщо лід був міцним3. Завершувались м'ясниці прощальними гулями-танцями, як правило у великій хаті за домовленістю з господарями. З цієї нагоди дівчата пекли фанки й оладки, заготовлявся узвар із сухофруктів та домашнє вино. Вели вечір бал-газда і бал-газдиня, які були розпорядниками програми, і , безперечно її продумовували. Прощальна музика звучала вже на вулиці, що було сигналом до закінчення свят.
Сиропусний тиждень вважався початком Великого посту, його першою седмицею. Як казалося:"Прийшла сиропусна неділя – минуло весілля". У православного населення і греко-католиків до говіння відносились з усією серйозністю. Піст символізував очищення людини від усього гріховного, а як ми тепер добре розуміємо мав і має фізіологічний сенс, сприяючи очищенню організму від шлаків. Навіть тепер рекомендується дотримувати принаймні перший і останній тижні посту. По днях тижня була чітко визначена тематика богослужінь. По селу припинялись будь-які гуляння, родинні урочистості, молодіжні розважальні забави. Навіть в одязі жіноцтво віддавало перевагу темним, сірим кольорам4.
Загалом пости відбувались протягом усього року по середах і п'ятницях. Більш стійкі постили і по понеділках. На споживання м'ясних страв поширювалась сувора заборона, а на щодо молочних продуктів і яєць – часткова. Робились винятки для людей похилого віку, немічних і хворих1.
Під час посту використовувались риба, картопля, квашені овочі, гриби, бобові, крупи. Страви заправлялись олією. Хліб випікався прісний. Особливе значення мала остання седмиця посту. Ще й потепер практикується цілковите невживання їжі починаючи від страсного четверга. Усі бедевляни мали висповідатись і прийняти причастя. Хоч це і не було обов'язковим, до сповіді залучали й дітей. "Якщо причастя не прийняти, то й свячену паску гріх скуштувати". - таким було загальне правило2.
У чистий четвер під час богослужіння зачитувалось дванадцять євангелій, а після служби дзвонили у дзвін, котий потім замовкав аж до самого Великодня. У п'ятницю – кульмінацію Великого посту мала місце урочиста вечірня і обхід із плащаницею. В суботу відбувалась Велика служба і вечірня. Біля церкви молодь розпалювала вогнище, де зібравшись до купи розповідали одне одному таємничі історії й легенди. Протягом страсного тижня жіноцтво активно готувалось до Великодня.
Особлива увага приділялась розфарбовуванню яєць. Їх могли фарбувати у відварі лушпиння цибулі, прикладаючи фігурне листя трав. Був і інший метод. Яйце писали воском, потім клали у фарбу, після чого витирали олією, щоб воно мало блиск і щоб стерти віск. Деякі майстрині розписували яйця фарбами. Для цього паличка розколювалась на кінці для вставляння шнурка. Це й було писало, котрим на яйці вимальовувались візерунки. Паску випікали з борошна вищого гатунку, замушуючи на молоці, з додаванням масла, яєць, ізюму, закваски. На замішене тісто клалася вербова гілочка, котра залишилась ще з вербної неділі3.
Під час заутрені, коли висвячується кошик з пасхальною їжею священник густо кропив вірників і кошик свяченою водою. До речі цей кошик використовувався лише для цієї потреби. До нього клали паску, яйця, масло, шовдар, кружало пікниці, грудку – особливий сир, виготовлений з молока і яєць. Вміст кошик мав символізувати хатній достаток. Його покривали вишитим господинею рушником.
А ось широко розповсюджений нині звичай поливання на паску у свій час не прив'язувався до паски, а використовувався на Юря. Хрені маточки у Великдень дарували своїм похресникам маленькі пасочки і крашанки. Але ці подарунки вручались лише на наступний день великодніх свят, бо перший день вважався суто родинним і відвідини майже не практикувались, за винятком близьких родичів, наприклад старих батьків1. Цікаво, що після посту бедевляни обережні щодо вживання великодніх страв – передусім м'ясних і жирних. Так само викличе осуд, якщо хтось вельми "перебрав" вина чи горілки і ходить по селу в непотрібному вигляді.
Зелені свята або Трійця припадають на 50-й день після Великодня. За християнською традицією це свято єдиносущної Трійці – Бога Отця, Бога Сина, Бога Святого Духа. В цілому по Україні існує весняно-літній цикл русалій: від свята Іоанна Богослова – 21 травня до дня Івана Хрестителя – 7 липня. Але на Закарпатті Русаля – це суто 7 липня2. В зелені свята хати, паркани, божниці прикрашалися різними квітами, пагонами горіха, клену чи липи, іноді при паркані ставили деревцятами берези3.
Календарно-обрядове свято Русаля або Купала – одного з найпоширеніших язичницьких божеств у східних слов'ян приурочується на день літнього сонцестояння. Ним вважався день 24 червня, або ж за новим стилем – 7 липня. На Закарпатті цей день іменується Йвандень, іноді Яна. Люди святкували завершення усіх посівних робіт. Разом з тим, знаходячись "між двома хлібами" кожний спрямовував надії на майбутнє збіжжя. Русалії – одне із свят, котре чи не найвиразніше показує, що в минулому мало місце обожнення сил природи, з котрими пов'язувалась доля селянської праці. Первісне русальне свято вважалось суто землеробським. Тому в його обрядово-звичаєвому дійстві провідною була тема родючості землі, котра розкривалась через образи води і сонця, котрим надавалось культове значення1.
На Закарпатті вважалось, що душі померлих, задобрені на Зелені свята, вже заспокоїлись, але злі духи, відьмаки і босоркані у переддень Івандня – у час їх найбільшої активності – усіляко шкодять людям. Тому в цей день слід вживати особливих зусиль для нейтралізації дії нечистої сили2.
Народна демонологія вельми багата як на характеристики злих істот, описи зустрічей з ними, так і на рекомендації щодо того, як їм протидіяти. З цих істот наші опитувані називали перевертнів, вовкулак, босоркань, песиголовців, упирів. Вважається, що продав душу дияволу той, хто пішов топитися чи вішатися. Люди гадають, що босорканя має від роду куприк – хвостик. Вона народжується вже із знанням чорної магії. Але цій магії можна й навчитись, одержавши знання від темних сил. Нечистими вважаються також чародії, люди, котрі уникають погляду у вічі своїм співрозмовникам. Методи захисту від них є різні. Рекомендується носити біля себе булавку, висвячений хрестик, зубочок часнику. При явній загрозі зустрічі слід перехреститися та проказати "Отче наш". Коли відьма вмирає, то їй в труну кидають свячену сіль, мак. Якщо цього не зробити, то після смерті вона може перевтілитись в інші істоти3.
На Івандень опівночі збирають чар-зілля. Цвіт папороті може використовуватись для боротьби з нечистою силою та для досягнення матеріальних бажань4. Як нам про це свідчать навіть сюжеті повістей Гоголя, існувало уявлення, що за допомогою чар-зілля можна знайти скарби. Бедевляни також були переконані, якщо купатися до Йвандня, "то хвороби можна накупати", а опісля – купання в Тисі піде на здоров'я.
Важливе місце в літньому циклі свят відіграють дні Петра і Павла – 12 липня та Іллі – 2 серпня. Період від Йвандня до Петра і Павла, або петрівських передднівок характерний тим, що "у полі густо, а в коморі пусто". Хліба не вистачало, бо зернові ще знаходились у стані молочної зрілості – "молочком налилися, та ще не запалилися". На Петра й Павла водилося провести сінозбір, оскільки саме у період цвітіння трав вони мали найкращі смакові і поживні якості для худоби. Добре в народі пам'яталося:"Кедь не покосиш до Іллі – трави всохнуть на стеблі"1.
Головною ж турботою серпня були жнива, які супроводжувались відповідною звичаєвістю. Передусім, ніколи не починали жати з понеділка, бо вважалося, що в такому разі неодмінно справа зазнає невдачі: зерно або з'їдять миші, або воно зогниє з-за дощів. Приказка була така:"Хочеш мати добрий ужинок – не роби з понеділка починок"2.
Безпосередній початок жнив супроводжувався молитвою перед нивою навколішки із примовлянням:"Дав-ись нам, Боже, жнив дочекати, дай нам сили і здоров'я урожай зібрати". Молодих косарів під час роботи застерігали бути обачними, щоб не знищити гніздо перепілки чи не поранити малих зайченят. Припускалося з ними побавитися, але ні в якому разі не нести зайченят чи пташенят додому, оскільки б вони не вижили3. Як бачимо, селянин не веде боротьби з природою, а дбає про збереження її багатств, до речі не маючи теоретичних уявлень про засади збереження екологічного балансу.
Свято Іллі, яке у Бедевлі було ще й престольним празником, за народним повір'ям вважалося першим осіннім святом. Хоч у розпалі ще було літо, проте вода в Тисі вже холодніла. В садах починали жовтіти перші листочки. Віковий досвід гласив:"Прийшов Ілля – холодніє земля". "По Іллі – не лежи на землі", адже можна було вже й застудитись. А ось пов'язання пророка Іллі з вогняною колісницею (на першу декаду серпня припадає активний період грозових дощів) тлумачиться як доказ, що цивілізація колись вже мала високий рівень розвитку. А сама вогняна колісниця є уособленням космічного апарату, політ котрого супроводжувався громовим гуркотом4.
Цикл осінніх свят завершувався Покровами – церковно-релігійним святом, котре однак теж було приурочене до календарно-господарського циклу. "Покрови – рік покривають", - як кажуть в народі. Усі польові роботи мали бути завершені, бо могли або вдарити морози, або розпочатися затяжні осінні дощі, котрі перетворювали поле у суцільну багнюку. Тому соняшник, квасоля, виноград, фрукти, усі овочі, за винятком може лише капусти, повинні були бути зібрані1. Юлія Михайлівна Тиводар – одна з наших опитуваних чітко зазначила:"Треба вибрати ріпу, виламати мелай (кукурудзу), визбирати пасулю, помикати бураки"2. "Свято Покрови – закривайте газдиньки комори"3.
Опісля свята Покрова Богородиці період активних робіт минав. Настава час вечорниць, під час котрих господарки лущили квасолю, рвали пір'я для подушок та перин, пряли, вишивали, в'язали на іглицях. В соціальному відношенні це були важливі моменти, адже хлопці парубкували, а дівчата, беручи участь в жіночих справах одночасно "випозирували" собі женихів.
Вечорниці проводились в чиїйсь просторій хаті за попередньою домовленістю. При цьому практикувались різні ігри і забави на вправність, кмітливість. Під час вечорниць могли співати, водити хороводи, розповідати казки, приказки, байки, страшні історії. Забави були спокійніші, розважливіші, ніж на м'ясниці. Дівчата повинні були бути скромними, а хлопці – розсудливими, занадто не бешкетувати4.
Після Покровів за давньою слов'янською традицією проводились заручини та грались весілля. Рідше весілля могли "дограватись" узимку під час м'ясниць. Суто українська назва обряду саме як "весілля" якраз й збереглась в основному в гірських районах, в той час, як в низинних районах побутує назва "свадьба".
Весілля – один з найбільш насичених різноманітними елементами пісенної, танцювальної і драматургічної творчості народу обрядів. Воно є складним за композицією, змонтованим з цілого ряду сюжетно завершених дійств, підпорядкованих єдиній темі, наскрізній дії і розвивається майже за канонами драматичної творчості: від експозиції до розв'язки. Окремі етапи весільного обряду цілком можуть розглядатись як акти цілісного весільно-драматичного дійства1. Юрій Чорі називає п'ять актів весільної обрядовості в закарпатському селі: сватання, заручини, ладкання, вінчання, прощання з дівоцтвом2.
Для бедевлянського весілля є властивим певний набір весільного реквізиту – палиця та рушник для сватів і старости, шлаєр (фата), пшениця, особлива відзнака дружок і дружбовів – "бокрийта", хустина-чепчик для молодої, пляшка з горілкою для проводів молодих до церкви та їх зустрічі, миска, накрита рушником для збору викупу за молоду3.
Персонажі весілля вправно виконують свою роль, накреслену традицією і в силу своїх можливостей театралізують обряди і ритуали емоціями, символікою. Так, приміром, мати молодої то плаче, оскільки від неї забирають дочку-помічницю, то радіє, що та видається заміж, то обсипає молодих пшеницею, щоб їм судилося щастя і поповнення сім'ї.
Бажання одружитись завжди повинно було бути ініціативою з боку хлопця чи його батьків. Причому економічні розрахунки теж малися при цьому на увазі, крім виявів особистих симпатій. Офіційному сватанню мали передувати розвідини – зондування самої можливості укласти шлюб, оскільки відмова була небажаною, надаючи хлопцю принизливої репутації "солом'яного жениха". При цьому покладались на когось, хто був у добрих відносинах з родиною потенційної невісти. До послуг професійних сватових вдавались не часто, оскільки за це потребувалась певна плата і по селу могли піти небажані плітки4.
Опісля розвідин, в разі, якщо вони мали позитивні наслідки починались сватанки, які відбувались в хаті невісти. Сватів було двоє, кожен з котрих виконував визначені функції. Один із сватів виступав як основний персонаж самого дійства, інший – створював відповідний сприятливий моральний клімат для успішного завершення сватання. Господиня, хоч відіграє важливу, проте не основну роль. Господар може звернутись до дружини із запитанням, що вона про все це думає. Від дочки так само вимагалося публічне висловлення згоди, що могло бути нерідко результатом умовляння та інших способів впливу, аж до аргументу, що вона має беззастережно коритися батьківській волі, якщо шлюбний тандем обіцяв бути особливо вигідним1.
Заява дівчини про те, що вона не збирається заміж за хлопця, котрий прислав сватових супроводжувалась врученням "кошара", а не рушників, що означало успішне завершення сватанок. Подібна заява у переважній більшості випадків узгоджувалась з батьками, котрі могли розглядати шлюб, як недостатньо вигідний. Рідко це було виявом того, що серце дівчини вже кимось зайняте. Але в цьому разі така заява дівчини вже була виявом непокори і це тягло за собою застосування батьківської влади. Тому шлюби не по любові, а по розрахунку – явище, котре виникло не сьогодні і не вчора. У принципі, почуття доньки при цьому якщо й не ігнорувались зовсім, то при усьому були чинником другорядного характеру2.
Після сватання слід було обумовити конкретні питання: об'єм "приданого", подробиці весільної церемонії, список спеціально запрошених гостей, строки проведення вінчання та самого весілля, де справляти гостину, кого запросити на старосту та "бригадира куховарської бригади". Для цього проводились оглядини в хаті нареченого та нареченої. Почерговість визначалась домовленістю. Двохетапність цієї процедури полягала в необхідності висловити наміри сторін, насамперед у питанні посагу і остаточне розв'язання цієї проблеми. Бурхливі сцени торгу щодо "приданого" це не вияв якоїсь особливої жадібності сторін, "айбо для того й родичі, аби подумати, з чого молоді газдовство почнуть, як свадьбу відгудуть"1.
Особливо боязкі матері вже заздалегідь висловлювали прохання приязно ставитись до доньки, коли та перейде до хати майбутнього чоловіка, адже існувало переконання, що свекруха завжди вимістить свій гнів на невістці.
Офіційним оприлюдненням намірів створити нову сім'ю ставали заручини, які демонстрували серйозність намірів сторін, оскільки цей етап весільного дійства носив публічний характер. Заручини проходили за участю священника, дяка, родичів, робилося публічне оголошення в церкві. Кожен, хто знав за молодими провину, особливо морального характеру міг про це повідомити попу. Хоч і рідко мали місце викриття, проте цілком можливою була скарга якоїсь скривдженої дівчини, що завжди тягло за собою розладнання заручин2. Лише опісля заручин хлопець і дівчина могли відкрито демонструвати свої почуття, ходити, узявшись за руки. При цьому будь-яке загравання з кимось іншим не припускалося3.
Відомий закарпатський письменник Іван Чендей зазначив таку властивість передвесільного періоду:"Де в хижі свальбовання, там родичам не до спання: молодята женихаються, а родичі мотаються"4. Йшла активна підготовка до обряду та гостини, сватови запрошували гостей.
Найбільш насиченим подіями був день вінчання. З ранку відбувалась складна процедура одягання молодої, після чого вона мала дочікуватись прибуття жениха з дружбовими. Увага селян була підвищеною, а дітлахи переносили від хати до хати подробиці свята. При появі молодого йому чинилися перешкоди при вході в хату молодої, треба було сплатити вступне. Лише після цього відбувалось публічне побачення, дружки і дружбови приколювали собі бокрийти.
Урочистий обряд вінчання відбувався в церкві вже за канонами релігійної обрядовості. Обов'язковим було публічне висловлення згоди узяти шлюб. При поверненні з церкви прибулі родичі й гості вінчували молодих, бажали їм щастя-здоров'я, "на пороги" стелився ритуальний рушник, а молодих посипали пшеницею з цукром1.
Гостина відбувалась під шатором, котрий споруджали у дворі для чисельних гостей, причому гостина тривала не один день. В перший день, крім безпосередньо запрошених на ній могло побувати чи не все село. Існував обряд ритуального танцю з молодим, після чого шлаєр перемінювався на хустку-чепчик. Під час танцю-викупу молодої, котрий вона виконувала з будь-ким, хто її запрошував, в спеціальну миску кидалися гроші. Ритуалами під час гостини керував староста. Самі молоді сиділи в центрі під іконою2.
Молода сім'я очікувала поповнення. Вагітні жінки користувались повагою, їх берегли від потрясінь та зайвих переживань Досвідчені жінки-повитухи, та й не тільки вони без будь-якої сучасної апаратури могли вже наперед визначити стать майбутньої дитини. Марія Іванівна Юртин – одна з наших опитуваних повідомила:"Якщо лиця у жони файніли, то треба чекати хлопця, а якщо паскудніли – то буде дівка"3.
Народження дитини в оболонці-"сорочці" вважалось дуже щасливою ознакою. Ця людина зазнає життєвої вдачі. Від вроку дитині пов'язували до правої ручки червону нитку. Якщо батькам дуже хотілось, щоб малюк був "учений чоловік", при народженні в руки давався олівець або щось подібне. Ця рекомендація могла виходити від матері породіллі, чи від бабусі-повитухи. Майбутня схильність до інтелектуальної діяльності мала виражатись в тому, що дитина не викидала ознаку4.
Обряд хрестин відбувався в церкві. Батьки вибирали хресних з числа поважних людей села, причому не обов'язково із заможних. Ім'я дитині обиралось за церковним календарем чи за іменем діда, баби. Якщо церковний календар вказував на якогось шанованого святого, то сумнівів бути не могло щодо імені. Священник наголошував, що обрання імені це й одночасно визначення долі, тому ім'я не може бути випадковим.
А ось сімейне торжество з нагоди хрестин не могло припадати на піст. Тому церковне хрещення, котре ніколи не відкладалось надовго та сімейний обряд могли відбуватись в різний час. Родичі і близькі, запрошені на хрестини в подальшому повинні були брати особливу участь в житті дитини, не забувати днів її іменин, обдаровувати подарунками. В першу чергу це стосувалось хресних батьків.
Кожна людина рано чи пізно закінчує своє життя. Проводи небіжчика – важливий елемент сіймейної обрядовості. Коли помирає людина кажуть:"Догоріла свічка"1. Смуток оповиває сім'ю навіть тоді, коли людина тривалий час хворіла і смерть для неї ніби є полегшенням. Основне призначення поминальної обрядовості – гідно проводити небіжчика на "вічний спокій". Для "читання Псалтирі" запрошувалось дев'ять удовиць – шанованих у селі і побожних жінок. Керував цією процедурою церковний дяк. При цьому тіло покійного вже мало бути зодягнене, покладене в труну і покрите білим простирадлом. Руки складалися на грудях, а в них вкладали свічку або молитовник. В хаті чорною тканиною мали бути покриті дзеркала та вікна2.
В день поховання церковний дзвін сумно дзвонив. Труну несли до цвинтаря на руках. На місці поховання піп дочитував молитви. При покладанні небіжчика присутні брали по землі і кидали в яму. Поховання людей, що водились з темними силами мало свої особливості, які випливали з тощо, щоб заперти їх душу на тому світі. Опісля поховання організовувалась скромна комашня, щоб пом'янути небіжчика. Вельми несхвально сприймалось, якщо хтось дуже при цьому напивався3. Щорічним днем поминання покійних є 8 листопада або Дмитря. В цей день усі бедевляни відвідують цвинтар, покладають вінки, квіти на могили.
Традиційні обряди і звичаєвість бедевлян, при певних специфічних особливостях не мають якихось принципових відмінностей від тих, що побутують в інших регіаонах України. Це відповідь для тих, хто намагається роздмухувати "русинську проблематику", вносячи в неї не науковий, а політичний контекст. Угорські чи румунські впливи на обрядовість та традиції села Бедевлі могли би стати предметом окремого порівняльного дослідження...





Продовження




Головна
Новини
Сільська Рада інформує
Історія
Туризм
Школа
Персоналії
Спорт
Символіка
Релігія
Архітектура
Фотогалерея
Село Глиняне

Прогноз погоди

Прогноз...



Banner 1



«    Квітень 2014    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 



     

.